XXIII

Навіть, якби він захотів зупинити це божевілля – він би не зміг, бо навіть не усвідомлював наскільки слабкий поруч з нею. Можливо тому, що все це відбувалося зненацька, в той час, як він мав намір провести безтурботний вечір з сестрою. Або ж тому, що ця дівчина стала його потребою. Ще кілька хвилин тому він мав вибір, але його мозок несподівано перетворився на сплав бажання та інстинкту, і він без жалю змінив плани, обравши варіант, на який, думав, ніколи не зважиться. Він зрадів би грозовій мелодії, що могла відволікти. Але небо мовчало, а він був надто виснажений боротьбою зі своїми почуттями, котрі надто довго від усіх приховував. І тепер, коли дружба з Юліаном не була проблемою, опиратися їм стало вдвічі важче. Вони стали сильнішими за усі перешкоди.

Коли Ліана нетерпляче стягнула з нього сорочку, він спробував вирівняти дихання. Ноги підкосилися від раптового заціпеніння і якби він не тримався за неї, то просто звалився б на землю. Він пестив її, ігноруючи обережність, мокре волосся плуталося у нього між пальцями, а гарячий подих лоскотав шию. Вона з довір’ям виливала з себе почуття, а він просто їх доповнював. Якщо й існує на землі ідеальна мить, то це був саме той випадок. І він прагнув, аби вона тривала безкінечно…

Поміж поцілунками Ян прислухався… Одного її застережливого погляду вистарчило б, щоб він відступив. Але вона цього не зробила і він зламав свою волю. І лише коли губами упіймав її стогін – не задоволення, а виразного проймаючого болю, аж тоді зрозумів його зміст.

Він зупинився і, міцно примруживши очі, заховав свій розпач на її плечах. Важлива і єдина справа, яку жінці допомагає убезпечити чоловік – це допомогти зберегти її власну гідність. І він з театральним шармом провалив своє головне призначення. Зберегти того, кого любив.

- Боже! Чому? Чому ти це зробила?

У той час, як він продовжував цілувати її заплакане обличчя, в його уяві вимальовувався грізний образ Юліана, котрий впорався з тим завданням краще. Так, він виявився достойнішим.

- Бо я люблю тебе, - відповіла вона, схлипуючи, а він не знав, що робити з тим зізнанням. Спазми у горлі не дозволили йому відповісти негайно. Він навіть не міг тверезо мислити, позаяк їх тіла досі були сплетені. Вона тремтіла і він не міг її зараз залишити, бо не зважаючи на все, у ній залишилося ще багато невинності. Окрім тієї, котра, протестуючи, обірвалася.

- Я б не хотів за це вибачатися, - мовив він, голосно дихаючи. Він не міг на неї сердитися. – Та мені доведеться… Я шкодую, що так все вийшло, втім, боюся, що цього не достатньо…

- Не треба… - вона притулилася чолом до його щоки і міцніше обійняла. Очевидно, пояснення були останнім, що вона хотіла почути. - Якщо ти вважаєш це розчаруванням, то це було найсолодше розчарування у моєму житті.

Кришталь у її очах розрід, і блискучими струмочками застиг на щоках. Вона вбивала його своєю ніжністю. Її любов знищувала його на очах, бо весь цей час, коли він корчив із себе мовчазного ідіота, вона любила його не зважаючи на все.

Не випускаючи її з обіймів, він одягнув на неї сорочку. Коли застібав ґудзики, від хвилювання ледь попадаючи в петельки, помітив виразні сліди своїх поцілунків на її шиї. Разом з огидою до себе несподівано відчув дивну важкість у голові.

- Пробач, - відвернувся він і, обійнявши голову руками, шумно вдихнув повітря. А потім швидко одягнувся і, з відчуттям, що чинить неправильно, вибіг на вулицю.

Німа темрява проковтнула його силует. Біля серця було холодно. У горлі пересохло й досі крутилася голова. Ян спиною притулився до холодної, змоченої дощем стіни, підставивши обличчя дощу. Холодний вітер з озера трохи остудив нерви, але він не міг позбутися відчуття смаку її губ. Усе, що сталося між ними, стиснулося в один неясний спогад, пронизаний болем. Він переживав це знову і знову. Він заслужив це. Кожну мить «агонії» і болю. І навіщо вона знову прийшла? Чому дозволила йому зробити це? Він щиро ненавидів своє життя без неї, втім, він вже навчився так жити. А тепер… Життя знову глузувало з нього і вкотре він не міг з цим впоратися.

Ян скрикнув, мов навіженець, й з усім болем, котрий поглинув його з тієї самої миті, коли він усвідомив свій вчинок, вдарив рукою до бетонної стіни. Біль пронизав усе тіло, аж до самих кісток, але він не зважав. Вдарив ще раз… Потім ще… Аби фізично відчути біль від смертельної рани на душі.

Вітер посилювався, загрозливо розхитуючи крони дерев. Стріли блискавок освітлювали нічне небо, з якого разом з дощем посипалися дрібні кульки граду. Ян ще раз глянув на власні вікна – там був інший світ - і став підніматися сходами. Йшов повільно, як тільки міг. Коли відчинив двері, побачив Ліану біля балкону.

- Я хвилювалася, - вона не зрушила з місця, але на її обличчі з’явилося полегшення. Вона й досі була в його сорочці, з оголеними ногами. Її довге волосся хвильками розсипалося по спині. Вона була прекрасна і це зводило його з розуму.

- Я перевдягнуся.

Ян стоїчно витримав її зустрічний погляд та постарався, щоб його голос звучав м’яко. Потім він взяв із спальні суху сорочку і зачинився в ванній. Поки змивав із рук кров, намагався придумати, що скаже Ліані, адже вони просто не могли вдавати, що нічого не сталося.

- Дозволиш? – спитала вона, коли він повернувся. Мовчки взяла його за руку і обережно торкнулася понівеченої шкіри.