XXII

Було щось божевільне у тому, що вона зібралася зробити.

Якби поміркувала розважливо, то заварила б чай та пішла спати. Натомість, поспіхом скинувши свою мокру сукню і одягнувши шорти та блузку, вона поспішила до виходу, запевнивши себе, що і так зволікала надто довго.

Дощ закінчувався, коли вона прийшла під будинок, у якому мешкав Ян. У вікнах на останньому поверсі світилося і думки про те, що він не сам заводили її з розуму. Ліана так гостро відчувала потребу побачити його, що готова була на все.

- Не підсадите мене? Якщо ваша дівчина не проти…. – спитала вона у хлопця, що проходив повз неї. Вони сповільнили ходу. Щойно дівчина ковзнула поглядом на її ноги в шортах, які важко було назвати одягом, зважаючи на погоду, як на її обличчі з’явилося спантеличення. Юнак же нічого не зрозумів.

- Мені треба дістатися до пожежної драбини, - зі зростаючою тривогою пояснила Ліана, перевівши погляд вгору, де на відстані трьох метрів від землі височів останній щабель. Ця ідея прийшла в її голову несподівано.

- І навіщо тобі це?

Ліана знала - якщо розповість правду – про свої наміри дістатися аж піддашшя, вони подумають, що вона збожеволіла. Тому вона схитрувала:

- Я живу на другому поверсі. І мені дуже треба потрапити до дому. Не хвилюйтеся, я робила так безліч разів, - якомога впевненіше провадила вона.

Юнак з дівчиною переглянулися і після її повторного запевнення, що це не вперше, незнайомець схрестив перед собою руки, глузливою посмішкою виказуючи безумство цієї затії. Втім, вона його здивувала. Дотягнулася рукою до металевої щаблі, розхиталася і з легкістю підняла вагу свого тіла в повітрі. Один спритний ривок – і ось, вона вже підіймається драбиною вгору. Довелося навіть залізти на чужий балкон, аби ті двоє знизу їй повірили та не створювали галасу. Коли вони врешті пішли, Ліана повернулася на драбину і стала підніматися вгору. Це видалося складніше, аніж здавалося. Дощ зрошував обличчя, ноги ковзали по мокрому холодному металу, а вітер з кожним поривом нагадував, як легко вона може зірватися вниз. Так, кращого часу на дряпання по будинках годі придумати. І хоча дівчина підкорювала і вищі вершини, після четвертого поверху їй стало по справжньому страшно. Особливо, без спорядження перебратися на балкон на висоті вище соснових крон та вуличних ліхтарів. Так, це було не те місце, звідки сьогодні можна милуватися нічним містом.

Боже, вона геть з’їхала з глузду.

Впевненість покинула Ліану, щойно вона переступила через ковані перила балкону. Двері були навстіж відчинені. Холодними руками обійнявши мокрі коліна, вона сіла під вікном, щоб трохи віддихатися. Сюди долітали звуки музики, жіночий голос та сміх, що мелодійною треллю заповнював увесь простір кімнати. Час від часу Ян про щось запитував, але через вітер важко було розібрати зміст його слів. Ліана боялася навіть поворухнутися, щоб не видати свою присутність. Темрява захищала її, але від страху, підсиленого холодом, серце гучно гупало в грудях. Вражена імпульсивністю власного вчинку, вона зрозуміла, що у божевіллі сьогодні перевершила саму себе. Звісно, їй не треба було сюди приходити - хіба осоромиться перед Яном та незнайомкою. Усе це здавалося їй несправжнім. Але тепер у неї не було вибору. Тому, якщо вона вже тут…

Відгорнувши тюль, що тріпотіла на вітрі, мов вітрила, дівчина рішучим кроком переступила поріг.

* * *

Усе її життя вмістилося у цю мить. Навіть те, що вона відчувала до Юліана не могло з нею зрівнятися.

У кімнаті стишено грала музика, горіли запалені лампадки. Вони не помітили її одразу, так як розглядали фотографії за столом. Дівчина мала довге темне волосся і зовсім не справляла враження закоханої в Яна.

- Не заважаю? – з викликом в очах та зі сталлю в голосі запитала Ліана, притулившись спиною до ребра дверей. Незнайомка скрикнула, ніби побачила страховисько, й одразу підвелася з крісла. Ян теж збентежився. Відірвав погляд від фотоальбому, глянув на неї, а потім – з острахом на обличчі – на балкон. На якусь мить він ніби втратив дар мови. Виглядав надто шокованим, щоб проявити хоча б якісь емоції.

Милуючись їх реакцією, Ліана демонстративно зняла з ніг чобітки з широкими холявами і вилила воду на килим. Тоді акуратно поставила їх біля дверей.

- Лі, ти збожеволіла? - врешті мовив Ян та підійшов ближче. – Як ти сюди потрапила?

- Пожежними сходами…

- Дівчино, що на тебе найшло? Ти могла зірватися… - ледь не кричав Ян. Ліана злісно відштовхнула його та пройшла вглиб кімнати. Запах дорогих парфумів, схожих на прянощі, залоскотав їй ніздрі.

- Як бачиш, нічого зі мною не сталося. Не познайомиш нас? – спитала вона, дивлячись на спантеличену незнайомку не зовсім приязно. Дівчина була вдягнена у коротку бірюзову сукню з великим декольте…

Емілія, - простягаючи руку, сама відповіла гостя.

…І оголеною загорілою спиною!

- Двоюрідна сестра Яна, - усміхаючись, додала вона, смакуючи кожним словом, наче про все знала. Ліана назвала своє ім’я та потисла дівчині руку, не подаючи ознак того, наскільки зніяковіла. Від щойно пережитої ганьби їй хотілося втекти. І вона б це зробила, але Емілія врятувала її. Взяла з дивану свою сумочку та звернулася до геть розгубленого Яна: