XX

Травень

В аеропорту було шумно. Голос диспетчера майже зникав у звуках літаків, що злітали та приземлялися. Люди метушилися з валізами.

Ліана сховалася від спеки у тіні пальми і чекала Гая. Він стояв біля вікна адміністратора, спиною до неї. За кілька хвилин, уже з квитком у руці, брат повертався до неї. До відправлення рейсу залишалася ще ціла година.

- Вип’ємо кави на прощання? – обіймаючи її, спитав Гай та закинув на плечі рюкзака. Він усміхнувся, втім, Ліана знала, чого йому коштувала ця посмішка.

Вони з Тіною розійшлися і хоча від цього дня минуло вже два тижні, Гай досі не прийшов до тями. Він був спустошеним, не показував своїх справжніх емоцій, й словом не обмовився про те, що сталося. Зрештою, і не мусив, Ліана й без того знала, що він відчуває. І ця його несподівана поїздка на Балі насправді була рятівною втечею від себе - спосіб, яким свого часу вона не змогла скористатися, і зайвий раз підтверджувала, наскільки усе серйозно.

- Мама сподівалася, що ти передумаєш… - мовила Ліана по тривалому мовчанні. До столика підійшов офіціант з кавою та тістечками, перервавши їх зоровий контакт.

- Ти, як ніхто знаєш, що я не можу. Навіть, якби хотів. Що тато? Дуже лютував?

- Він, скоріше, розчарований.

- Що ж. Не можу сказати, що я здивований…

- Гай. Зрозумій, будь-ласка. У тата на тебе великі надії. Ти – єдиний син і цілком логічно, що він прагне…

- Краще б він пограв зі мною у футбол, коли я був для цього достатньо малим…

Ліана підперла руками підборіддя і кілька секунд спостерігала за братом. За цю весну він не по роках подорослішав і хоча це страшенно йому пасувало, вона знала, що ціна була надто високою.

- Ти просто зганяєш свою злість за Тіну. Можливо, якби ти розповів мені, що між вами сталося…

- Лі, я безмежно люблю тебе. Але ні… Є речі, які чоловік не може випускати зі своїх уст. Тому ні сьогодні, ні завтра… Ніколи більше не запитуй мене про це…

Ліана мовчки кивнула, помітивши в його очах вогник ненависті до жінки, яку він любив. Почуття до неї змінили його та ще й досі мали над ним більшу владу, аніж він визнавав. І це був не просто зранений чоловічий егоїзм. Усе виглядало набагато серйозніше…

- Ти знаєш, що таке копаксон? – несподівано спитала вона, помітивши збентеження брата.

- Навіщо тобі це? – він спробував відійти від теми, бо це була зовсім не та розмова, якою він мав намір попрощатися.

- Якщо питаю, значить дуже треба…

- Це препарат, яким лікують пацієнтів з множинним склерозом… Але чому ти питаєш?

Гай насторожився і пильно вдивлявся їй в очі. Вона раптом все зрозуміла… Все-все і навіть більше…

- Ти ж знаєш… Правда?

Від усвідомлення того, що все це – не страшний сон, вона не могла навіть поворухнутися.

- Про що? – він відвів погляд, аби не брехати в очі. Вона думала у неї зараз зупиниться серце. Схопивши Гая за руку, вона з приреченням спитала:

- Це смертельно?

Він мовчав. Здається цілу вічність. А потім приречено відповів:

- Ні…

На якусь мить від серця відлягло, але Гай знову відвів погляд.

- Тоді у чому справа? – майже крикнула вона, бо в неї зовсім не було часу, аби прийти до себе.

- Ліано, я обіцяв мовчати…

Так, він зовсім не хотів, аби вона дізналася про все від нього. Вони, очевидно, обоє про це подумали, але жоден з них про це не сказав.

- Що… це… таке? – у паніці та майже по складах повторила дівчина, відчуваючи, як зривається голос.

- Розсіяний склероз – це запальна хвороба, що вражає захисну оболонку нервових клітин мозку…

Йому було важко говорити і вона знала чому.

- Всі відомі способи лікування спрямовані лише на відновлення після приступів хвороби…

Ліана глибоко вдихнула і витерла сльози, які мимоволі потекли з очей. Гай підвівся та сів поруч з нею.

- Лі… Я не хотів тебе засмучувати…

- Як… це… Як це… проявляється?

- Порушенням координації рухів, проблемами з мовленням, ковтанням, зором, травленням. Хронічний біль, емоційні проблеми…

Ліана схлипнула та спробувала підвестися, втім Гай не дозволив.

- Послухай. Послухай мене, - він затиснув її обличчя руками і легко потрусив: - В перспективі дуже важко передбачити перебіг хвороби. Усе це не обов’язково має статися…

- Він зможе грати? – тихо спитала дівчина, дивлячись у в одну точку на столі.