XVII

Тротуари знову стали безпечними. З дахів падали останні бурульки. Каплі дзвеніли, торкаючись ринви, і було щось величне у тому, як сонячні промені руйнують навіть найменші натяки про зиму.

Юліан збентежено зітхнув і глянув на годинник – Ліана прийде менше, як за півгодини. Він усе спланував заздалегідь. Усе було готове до тієї зустрічі – квіти, повітряні кульки, десятки запалених свічок в канделябрах. І маленька замшева коробочка з перстнем – головний елемент цього декору.

Розкинувшись у кріслі, Юліан заплющив очі. Він насолоджувався музикою та в подробицях гортав сторінки спогадів про найкращі хвилини, проведені разом з Ліаною. Три останні місяці життя стали найкращими, назавжди змінивши його світогляд. Він більше не уявляв собі життя без неї, водночас, поруч з нею щомиті мусив змагатися з собою, бо у заданому ним форматі їх стосунки себе переросли. Вони обоє розуміли, що час рухатися далі, щоправда, по-різному це собі уявляли.

Отож, сьогодні Ліана вельми здивується.

У коридорі почувся шум. В повітрі завис брязкіт дверної ручки та звук поспішних кроків. Підвівшись, Юліан набрав повні груди повітря та закрив двері до вітальні.

- На вечерю ще трохи зарано. Навіщо уся ця таємничість?

Обмірявши поглядом його ошатний стрій з голови до ніг, Ліана щось запідозрила.

- Не поспішай. На усе свій час.

- Ненавиджу цю фразу.

Він допоміг зняти куртку, поцілував, а тоді відчинив двері до вітальні. Щойно зробивши крок, зненацька Ліана заклякла біля порогу. Похапливо поправила волосся та, вивчивши незвичний інтер’єр, несміливо глянула на нього. Вона не усміхалася, її очі спалахнули від подиву. І стільки йому сказали, що забракло б цілого життя, аби цим насолодитися.

Отже, вельми здивувався сьогодні він.

Серце завмерло та Юліан спробував не панікувати. Взявши дівчину за руку, став перед нею, розважливий, позбавлений честолюбства та безмірно закоханий. Зірким поглядом він зміряв її вздовж рівного стану і, приховуючи жагу, що розривала з середини, поцілував руку.

- Перш, ніж ти це скажеш… - випередила його Ліана і затнулася. Руки у неї тремтіли. Це був не його сценарій подій. На якусь мить він навіть подумав, що, мабуть, поспішив, бо Ліана виглядала скоріше переляканою, аніж враженою.

- … маєш все добре зважити, - без зволікання продовжила вона і їх погляди перехрестилися. – Бо я, скоріше за все, погоджуся змінити пейзаж засніжених сосен на вуличку із облупленим фонтаном… Боже, я мабуть, збожеволіла…

Коли вона розсміялася, з її очей потекли сльози. Вона була прекрасна, дівчина, на яку він чекав усе своє життя. Від розчулення Юліан проковтнув грудочку в горлі, відкинувши далеко усі руйнівні сумніви.

- Тому, якщо ти хочеш погратися чи так жартуєш…

- Ти вийдеш за мене заміж, Ліано Горняткевич? – трохи зніяковівши, він пропустив між пальцями пасмо її довгого волосся. – Щоб разом пити каву під звуки туркотіння голубів, творити музику та планувати майбутнє. Я був порожнім, а ти наповнила мене по вінця абсолютною любов’ю, про яку упродовж свого життя я нічого не знав. У марних спробах її знайти, хіба ще більше ставав самотнім. З тобою усі речі довкола, люди і я сам набули іншого змісту. Ти будеш здивована, але усе те, що я пізнав з тобою – усі ті дивні люди в підземеллях, моє сприйняття Бога і моя музика, що стала іншою, – навіть на крихту не зрівняються з усіма емоціями, що я коли-небудь переживав. Я не знаю, як складеться наше життя, але твої сльози зажди будуть моїм болем, а твоя посмішка – моєю радістю. Тому, якщо скоріше за все ти погодишся, я стану майже найщасливішим чоловіком на світі.

- Майже? – крізь сльози здивувалася дівчина. – А що ж таки зробить тебе найщасливішим?

- Мить, коли це відбудеться.

Він вийняв з кишені коробочку з перснем, оздобленим маленькими камінцями, і надягнув дівчині на палець. Тоді поцілував.

- Обережно, я ж іще не погодилась…

- Ти не зможеш відмовити… - задоволено шепотів Юліан і цілував… - Бо ти любиш мене, недостойного…

- Дуже люблю…

* * *

Він одразу ж сказав Яну про заручини. Той зовсім не здивувався. Привітав для годиться і змінив тему. За тиждень про це знали майже усі, кого ця подія хоча б якось стосувалася. Особливо зраділа бабуся Ліани. Єдина Каріне невдоволено буркнула:

- Не терплю дівчат, котрі хочуть бути обдуреними. Пробачте за відвертість.

У суботу Юліан врешті відклав усі свої справи, аби провести трохи часу з Ліаною, котра саме відпрацьовувала штрихи в «Новелетті» Шумана. Гай приготував для них різотто та запечену рибу і після вечері вони вирішили трохи прогулятися.

- Куди підемо? – спитав він, допомагаючи дівчині прибрати брудний посуд.

- Ну, ти купиш мені цілий оберемок троянд і ми підемо роздавати їх вулицями міста…

- Обговоримо деталі весілля? Сукню?