XVI

Спросоння Ян навіть не зразу усвідомив, де знаходиться. На приліжковій тумбі вібрував телефон, а сонце щедро заливало кімнату сліпучим промінням.

- Привіт, - бадьорий голос Аліни прозвучав, ніби гонг на боксерській арені. В голові Яна щось затріщало і він скривився від болю. Навіть усвідомивши, що вже полудень і що цю суботу він обіцяв провести з дівчиною на іншому кінці дроту, він не зміг підвестися.

- Я почала хвилюватися. У тебе змінилися плани?

- Ні, ні, - втомлено відповів Ян. – Просто, вчора ми з Юліаном засиділися…

- Зважаючи на твій голос, знову говорили по-дорослому. Про Ліану…

Він не хотів про це розмовляти. Підвівшись з ліжка – хвилювання іноді таки мотивує – Ян продовжив:

- Дай мені кілька хвилин і цілий день я увесь твій.

- Гаразд, ми чекаємо.

Ранок.

Кава.

Сигарета на балконі… Хм! Це здавалося скучним і безглуздим.

Він неймовірним зусиллям волі відганяв від себе події вчорашнього вечора і ночі. Він старався уникати навіть найменших згадок про Ліану, але його емоції були настільки сильними, що навіть подарований нею шаль став болісним подразником, через який сховані глибоко в надрах пам’яті думки наздогнали його на морозному повітрі.

Якби ще в листопаді Юліану Горняткевичу сказали, що він незабаром одружиться – а саме такий намір він вчора озвучив, та ще й на дівчині, котра у вільний час розносить чай безпритульним та вітається з двірниками, він відповів би, що легше змусити цикаду заспівати. Та відколи в їх житті з’явилася Ліана, вони обоє наче збожеволіли. Драма полягала в тому, що заради тієї дівчини Юліан був готовий на все, Ян же сам від неї відмовився.

Уже під дверима звук телефону сповістив про отримане повідомлення.

- «Підійграй мені», - прочитав Ян Алінині слова, а зрозумів їх зміст та потребу повторити двічі, щойно відкрив двері до її помешкання. Дівчина підійшла і лагідно поцілувала його в губи. Це було показне видовище для тих двох осіб у неї за спиною - жінки середніх років з невдоволеним виразом обличчя, та привабливого, високого юнака, що, похнюпивши голову, стояв поруч.

- Це Роберт, - холодно прокоментувала Аліна, взявши Яна за руку. Він вже чув це ім’я, воно було записане в графі батька Вероніки. – А це моя мати…

Перш, ніж Ян встиг розгубитися від почутого, жінка ґречно мовила:

- Бачу, про мене ти чув мало. Як і я про тебе. То ж ти…

- …дбаю про Аліну та її доньку, - замість неї закінчив Ян.

- І тебе не бентежить, що це чужа дитина?

- А це вже інша історія.

- Інтригуюче видовище, - офіційним тоном мовила гостя. - Що ж… Почула я достатньо… А ти не квапся, - звернулася до Аліни. - Обміркуй усе гарненько. Прогнати нас встигнеш завжди. Ми затримаємося в місті ще на кілька днів, то ж я не прощаюся.

Жінка, для якої турбота про когось – річ незвичайна, вийшла першою. За Робертом, котрий попри свою статечність та дорогий одяг мав дуже вбогий вигляд, наче, після жахливого похмілля, Аліна гучно затріснула двері і з огидою глянула на принесені ним пакунки.

- Мати? Аліно – ти серйозно? Ти ж казала, що вона померла? – спитав Ян, коли розгублення змінилося легкою злістю. Він роздягнувся, а дівчина тим часом притулилася чолом до дверної коробки так міцно, наче хотіла в неї втиснутися. Коли він торкнувся її плеча, вона – ця дівчина-кремінь - раптом заридала.

- Алі! Ну, чого ти! Не треба.

Він притулив її спиною до своїх грудей і міцно обійняв. Він дуже добре розумів, чому вона викреслила зі свого життя цю загрозливу жінку з кригою в серці, в порівнянні з якою вірус еболи здавався звичайною подряпиною.

- Послухай, я знаю, як тобі прикро та боляче. Та щоб там не сталося, ти маєш пам’ятати, чуєш, завжди пам’ятати, що ти не сама.

Вона схлипувала ще деякий час, а коли трохи заспокоїлась, повернулася до нього обличчям.

Ян засміявся і спробував хоч трохи витерти чорні доріжки від туші на щоках. Від його дотику Аліна заплющила очі, а Ян не втримався і поцілував її. Вона все ще тремтіла, але відповіла на поцілунок зі сміливою посмішкою, за якою ховалася її вразлива жіночність:

- Що… що ти робиш?

- Те, що мені дуже подобається. Тому, якщо ти не проти, може, ми пропустимо довгий обряд від залицяння до першого поцілунку?

До усіх незрозумілих почуттів, що переповнювали усе його єство, додалася якась непристойна ломота в тілі.

- Ніколи не чула нічого безглуздішого.

Ян пильно дивився їй в очі, фізично відчуваючи, як у венах згортається кров. Потім сумно засміявся:

- Пробач, що був таким егоїстом…

Це було так легко, як відрізнити світло від темряви…

У парк цієї суботи вони так і не потрапили. А в неділю спали довго та спокійно. Янові це вдалося чи не вперше за останні пів року. Коли Аліна приклала Вероніку до грудей, він приготував для них каву і милувався цим видовищем. Потім поцілував дівчину в плече та сховався в її густих кучерях.