XV

Він був надто збуджений, щоб лягати спати. Ходив нервово від вікна до дверей, думаючи про доречне бренді чи віскі, хоча це все було марно, бо на усенькій землі, та й поза її межами, не знайшлося б дистиляту потрібної міцності, котрий міг врятувати його від того, про що він хотів забути. Зрештою, закінчивши сотий за ліком променад, Юліан сів за фортепіано і зіграв кілька акордів, бо вони, надокучливі, упереміш зі словами, що нагадували звук гравію під колесами вантажівки, зривалися з пам’яті та збиралися в згусток, котрий загрожував розірватися десь в самому центрі гіпоталамуса і винести йому мозок.

Годинник дорахував до дванадцяти й замовк. Ліана заснула в його ліжку і він майже цілу годину невідривно дивився на неї, розуміючи, що потрохи божеволіє. Він майже фізично відчував кожен її подих, уявляв, що їй сниться, можливо, заквітчаний луг, де з лісу доноситься мистецьке стрекотання цикад. Час від часу, вона посміхалася, а він відкидаючи волосся з її обличчя, вкотре не вірив, що йому аж настільки пощастило. Чи то був просто самообман, ілюзія, в створенні якої він міг звинувачувати тільки себе і слушність якої йому випаде доводити до кінця життя.

Спершу почуте пройшло повз нього, так, ніби стосувалося когось іншого. Тієї миті, коли прийшло усвідомлення, собі на здивування, він нічого не відчув – ані гніву, ані втрати. Якраз доречно було б викурити цигарку та від цілком виправданої знемоги поринути в сон, що міг усе спростувати хоча б на кілька годин, якби не самотність, котра засіла десь на молекулярному рівні та спустошувала зсередини і з причини якої Юліан – як би не смішно це звучало - набрав номер Яна.

- Зустрінемось? - без привітання почав він, переконавшись, що Ліана не прокинулася.

- О першій ночі? – запитав Ян тоном здивування, та Юліан знав – він не спить. І прийме запрошення, бо його позиція з концепцією найкращого друга у світлі тих подій виглядала вкрай непривабливо.

- Чому б і ні?

- Впевнений, що хочеш мене бачити?

- Забагато речень, що не стосуються теми.

Була друга ночі, коли у дверях більярдної одного з нічних клубів на площі святого Теодора, приязно налаштованого до всіх, кому о тій порі зовсім не смакує капучіно, з’явився Ян. Критично оцінивши поглядом завислий у повітрі цигарковий дим та пляшку віскі на зеленому оксамиті столу, на який лягла його тінь – тінь зрадника, він мовчки зняв пальто та шаль. Його поява була прикметною, бо часу на збирання і доїзд він мав дуже мало. Це задало тон їх розмові:

- Ти швидко.

- Розчарований?

Ні, скоріше, розчавлений. Пригноблений відчуттям небезпеки, з приводу якої дозволив собі легковажити, знову пересвідчившись, що загроза зі сторони Яна ще не минула.

- Так і будеш там стояти? – звинувачувальним тоном продовжив Юліан, кинувши йому кий і переконавши себе, що їх статус друзів у цій розмові більше не має жодного значення. Так, він мав досить часу, щоб подумати, що значить бути другом – а це вам не газон на Гвадалахарі стригти, і дружба, орієнтована на дівчину, - це було найгірше, що могло їх спіткати. Їх вигляд свідчив, що їм обом зараз краще поспати, аніж шукати ще однієї нагоди до непорозуміння, а зловіще мовчання, упродовж якого Юліан кілька разів спробував відтворити в своїй уяві русло послідовних подій, котрі ледь не привели до поцілунку, лише підтверджував, що хай би як це не скінчилося, ніхто не почуватиметься переможцем. Інакше довелося б визнати, що їх дружба корелює з його власними інтересами. І якщо тільки Ян не іншої думки, то можна сподіватися, що це просто ще одна суперечність, як це часто трапляється між близькими людьми.

Ян витримав коротку паузу і, запустивши кульку в лузу, промахнувшися. Зрештою, він не виглядав на того, хто прийшов змагатися, і те, про що він думав, в його очах відбивалося сповна.

- Яне, у чому справа? – нервово спитав Юліан, коли друг схибив тричі поспіль.

- Я думав, ми поговоримо про те, що сталося.

- Ха! А ти гадаєш, я забув чи може хочу послухати про це ще раз?

- Сподіваюся, тобі вистарчить холодної голови і ти не станеш їй дорікати?

Юліан скривився і демонстративно похитав головою. Від безлімітного алкоголю у нього боліла голова, здавалося, ніби хтось встромив у неї хірургічний дриль. Поціливши черговою кулькою в лузу, він випростався і продовжив:

- Ти порушив узгоджений між ними план. Тут я мав би спитати - про що ти тільки думав? Та не варто, бо я це передбачив. Якщо тебе це втішить, мабуть, я повівся б ще гірше.

- Годі… Я не пишаюся тим…

- Вкрай конструктивно, хоча… аби я міг прийняти це виправдання, ти мусиш пошукати кращі аргументи.

Ян глянув на нього розважливим поглядом, тим самим, котрим дивився в очі патрульному поліцейському, що вручав перший його штраф за перевищення швидкості. Тим самим, з котрим в юності виправдовувався перед сусідкою, з якої вони з необережності стягнули перуку, чи пояснював батькові, яким чином знеструмили цілий хутір…

Усе довкола раптом зробилося скляним, думки збилися в згусток ієрогліфів, бо Юліан поглянув на все його очима. Він, звісно, міг би поставити Яну умову… І той, почуваючись винним, скоріш за все, виконав би все, від чого ніхто б не почувався щасливим. Але що ж далі?

І це було ключовим, бо досі не було слова, котре б описувало стосунки Яна та його з Ліаною, як пари. Насправді, Юліан розумів, що другом керували емоції відчаю та безнадії, з котрими він жив кожної миті. Ян, котрий завжди тримався осторонь, не боровся за Ліану, зважаючи на свою хворобу, й з необережності видав свої почуття, міг сподіватися на виправдання. Він же, котрий міг бачити її щодня, торкатися її уст, та проживши кілька годин у його шкурі, такого виправдання не мав. Й на щастя, зрозумів це до того, як спробував сказати те, про що жалкував би решту цілого життя.