XIII

У лютому почалася справжня зима з морозами. За одну ніч на обочині виросли снігові кучугури і машини повзли, мов черепахи. Через погодні умови останню пару в п’ятницю відмінили. Консерваторія спорожніла, лише в поодиноких вікнах світилося світло.

Ліана склала в рюкзак підручники і вийшла з аудиторії. Від темних снігових хмар, що брилами нависли над землею, у коридорі було майже темно. Дівчина вирішувала, що їй робити – провести оплату за проживання в гуртожитку чи визначитись із темою курсової з Музики та мистецтва, коли несподівано наштовхнулася на Яна. З його шиї звисав подарований нею до Різдва шаль, але він був без куртки, отже, додому ще не збирався.

- Привіт, - несміливо привітався він та підняв з підлоги свою папку з нотами та квитанції, котрі тут же передав їй.

- Пробач…

- Нічого.

Елегантний, як завжди, всі деталі вбрання підібрані гармонійно. З дня концерту це була їх перша зустріч, котрій вже з початку забракло безпосередності. Ліана раптом усвідомила, як їй бракувало його усі ці дні. Такої рідної посмішки, очей, котрі зачаровували ніжністю і теплом.

- Давно не бачилися… - невимушено мовив Ян і, як колись, поцілував її на привітання. Від дотику його теплих уст по спині пробіг морозець.

- Давно, бо ти мене уникаєш, - блискавично закинула Русанка, наче тримала цю репліку напоготові.

- Ти ж знаєш, що це неправда, - засміявся Ян і винувато опустив очі. Ліана витримала коротку паузу й продовжила:

- Ти ігноруєш лише мене, чи Юліана також? А може то якась нова гра в хованки і ви просто забули пояснити мені правила? Бо навіть з Гаєм ти бачишся тричі на тиждень – а він живе в іншому кінці міста, тим часом я не можу, бодай випадково, зустрітися з тобою на сходах, котрими ми ходимо кілька разів на день.

Ліана перехопила його погляд і заглянула в очі так глибоко, як тільки він дозволив. Ніжності й жалю в них було порівну. А ще стільки самотності, від якої розривалося серце.

- Можна я пригощу тебе кавою, якщо ти не поспішаєш?

- Залюбки.

Через кілька хвилин вони сиділи у кабінеті Яна, в зловісній тиші, що аж дзвеніла у вухах. Їх розділяв стіл, під шириною якого вони торкалися колінами, та маленька кришталева вазочка, наповнена … свіжою! зеленою! петрушкою. Через величезні вікна, у формі арки, проглядалися припорошені снігом верхівки кудлатих сосен і дахи приватних будинків, розташованих через дорогу від консерваторії, по яких чимчикувала зграйка голубів. Ліана гріла руки до горнятка з кавою та спостерігала за птахами. Ян же не зводив з неї очей.

- Як Аліна? – спитала вона, щоб внести у їх незрозумілі стосунки трохи невимушеності та здорового глузду. Ян поводився дивно і це її лякало.

- Справляється. Вероніка зовсім не завдає клопоту…

- Певне, красуня?

- Неймовірна, - захоплено відповів Ян. - Схожа на мале пташеня. Коли ти дивишся на неї, тобі хочеться її обійняти та захистити. Втім, коли вона стискає твій мізинець маленькими пальчиками та розглядає тебе так проникливо, як не кожен дорослий вміє, враз розумієш, що це ти безсильний, а в її очах цілий світ… Кольоровий та незіпсований… Аліна хоче, щоб я був хрещеним…

Збентежена його розповіддю Ліана мовчки посміхнулася, а Ян одразу ж змінив тему:

- Як Юліан?

- Мені здалося, чи це була відповідь на моє запитання про ваше спілкування?

Ян мовчав. Годинникове «тік-так» звучало як якесь дежавю.

Отже, це була відповідь…

- Ти б здивувався!

- Як це, бути його дівчиною? – спитав він, з подвоєною обережністю.

- Він старається…

- У нього добре виходить, бо ти виглядаєш щасливою.

Він провів долонею по гладкому столі і, долаючи внутрішній спротив, торкнувся кінчиками пальців її руки. Й одразу ж відсмикнув руку, ніби обпікся. Щось було не так, бо, наскільки вона знала Яна, чого, чого, а витримки йому не позичати. Ліана відчула, як ніяковіє від його погляду, відсунула горнятко і стрімко піднялася, перекинувши важкий шкіряний стілець, що моторошно грюкнув до підлоги. Ян одразу ж підвівся за нею і його обличчя було таке бліде, що нагадувало гіпсову фігурку.

- Ти можеш сказати, що відбувається? Що відбувається між нами трьома? Бо після Нового року ти цілком зник із нашого життя і мені щораз більше здається, що це я знищила вашу дружбу. Якщо це так… - на хвильку вона затнулася і, щоб стримати сльози, міцно затиснула внутрішню сторону щік.

–…і ви, не дай Боже, поділили мене, а Юліан… не знаю… збожеволів та зробив вибір на мою користь, чому ви раптом подумали, що вам вдасться безболісно чимось замінити двадцять років дружби?

Ліана зупинилася і глянула на Яна так, як ніколи до цього собі не дозволяла. Він був прекрасним, майже досконалим. Захоплював зовнішністю, харизмою і ніжністю очей з золотистою райдужкою за довгими віями, в котрих була ціла розповідь і стільки болю, скільки радості вона бачила в очах Юліана, коли той дивився на неї. Ян нічого не заперечив, нічого не вигадував. Вона розуміла, що він просто піддався імпульсу й тепер не знав, як повернути все назад, за цю умовну лінію, котру дозволив собі перетнути.