IX

Якщо ви самі не із Зимогірря і більшу частину свого життя провели у великому місті, навіть у найрозкішнішій квартирі, то вже на другий день ви зізнаєтесь собі, що немає прекраснішого краєвиду, аніж той, що відкривається з мансардного, розмальованого інеєм, вікна у світлі блідого місяця та вуличних ліхтарів.

Та це було вчора. Місяць, ілюзії, дивна ейфорія… Сьогодні ж більше вразили мертві квіти на шибках та зникле за білою завісою місто. Вже добрих півгодини Юліан вдивлявся у цю снігову поволоку, що більше вкривала серце, аніж стежки та дороги, та не йняв віри, що це все і справді з ним відбувається. Ще ж вчора він жив безтурботною реальністю – сім’я, друзі, яка-не-яка дівчина, музика… А потім хтось увімкнув світло і все те життя виявилося до розпачу фальшивим…

Коли Юліан був ще малим, то вірив, що страх має вікові обмеження. Думав, виросте і стане безстрашним… Так і сталося, втім, дуже відносно. Він і справді більше не боявся тіні на стінах, павуків під ліжком, навіть лікарняний запах не викликав у нього припливу паніки. Він був з тих, хто літає першим класом та живе у номері люкс. Одягає брендові речі та п’є чистий еспресо. Він був задоволений своїм спланованим життям без розчарування та впевненим, що так буде завжди. Аж до однієї непримітної миті, коли в його свідомості знову з’явився страх - страх повернутися до того колишнього мертвого життя.

Юліан кинув у дрімаючий вогонь два рубанця. Врешті він міг трохи розслабитись, бо не зважаючи на люб’язність усіх Рижанів, юнак весь час перебував у стані напруги. А тут пахло ялинковою смолою та дитинством, що досі жило у ньому. Зручно вмостившись на підлозі, Юліан взявся записувати ноти. Варто йому було заплющити очі та подумати про Ліану, як музика зривалася з глибин серця, даруючи невимовну насолоду від свого звучання. Втім, писав він не довго, може кілька хвилин, а потім у нічній тиші за дверима почулися кроки.

Він усміхнувся. Солодкі передчуття закінчилися розчаруванням, бо в кімнату зі своїм непроханим візитом вдерлася Тіна. Тихенько причинила двері, фігурними рухами, схожими на ходу, здолала ширину кімнати й мовчки вмостилася біля нього. Юліан дуже здивувався, що сестрі стало духу сюди прийти. І навіть спробував розізлитися – та так і не зміг.

- Ти не постукала.

- А в цьому була необхідність?

- Заблукала? – продовжив він скептично і намагався в напівтемряві прочитати густий, зведений в рівну лінію, напис на вині, яке Тіна принесла на примирення. Музика, що досі звучала в його голові, трохи згладила гостроту візиту.

- Знаю, знаю. Я в чорному списку. На самій вершині.

- Прийшла понишпорити?

- Зовсім ні. Можливо, я просто хочу вибачитись… Зацікавлений?

Юліан зіщулив очі і вдивився в обличчя сестри. Річ в тому, що Тіна не вміла вибачатись й ніколи не завдавала собі клопоту бодай спробувати. Дуже легковажно вірити у зрадливе тепло ранньої весни… В середині нього досі тривала боротьба і те, що в її погляді не було зверхності, тільки підсилило підозри.

- Можливо, але мало у це віриться. Я одягнув окуляри з діоптріями, тому…

- Послухай, не будь-таким занудою. Такий молодий, а вже такий нервовий! - роздратовано відмахнулася Тіна й заклала ноги в позу йоги. – Можеш ненавидіти мене, якщо хочеш…

- Хочу, дуже хочу. Та не виходить…

Юліан скорчив смішну гримасу, після чого вони обоє розсміялися.

- Ти любиш її? – ще сміючись, запитала Тіна задерикуватим тоном.

Юліан не очікував від сестри такої прозаїчності, тому не поспішав відповідати.

Він мав подумати.

- І що ти хочеш почути?

- Це просте питання… Але ти не мусиш відповідати. Усе і так зрозуміло, - вона махнула рукою. - Я тільки хотіла сказати, що не мала наміру псувати твої відносини з Яном… Просто, мені хотілося з кимось поговорити, бо ти зле виконуєш обов’язки брата.

Тіна опустила голову і це було так незвично для їх стосунків, бо його взаємодія з сестрою зазвичай закінчувалася зіпсованими нервами. Навіть у дитинстві. Усі захоплювалися дівчинкою з ангельським личком, а вона тільки й думала, як посіяти усюди розбрат. І це їй не просто вдавалося. У своєму роді вона була найкращою.

- А що Гай?

Це було дуже підступне питання. Тіна різко підняла голову, ніби відчула, що він її розглядає. Від неї виходила небезпечна чарівність, яка заманювала в пастку. Вона була прекрасна. Чуттєві губи, тоненька шия в намисті, акуратні маленькі пальці… Волосся приховало більшу частину блідого обличчя, сукня з широким вирізом оголила засмагле рамено. І якби в її погляді не було стільки криги, він би подумав, що вона його спокушає.

- Навіть, якщо ти дуже постараєшся, я не повірю, що він зовсім тебе не хвилює.

- Ти замріявся, братику, і я не дуже розумію, де тут зв'язок, - дзвінко засміялася Тіна і високо звела брови.

- Усі втомлюються від самотності, навіть найвпертіші…

- Можливо, та поріг мого серця ще надто завалений непотребом... То ж пробач, можу собі уявити твоє розчарування.