VIII

Нема на світі моторошнішого видовища, ніж розірваний зсередини сніговик. Це було так по-дитячому й водночас так символічно, бо Юліан, звісно, розумів, над ким насправді Ліана чинила розправу.

Він стояв біля розмальованого морозом вікна й, розглядаючи рештки сніговика, намагався зрозуміти, що відчуває з цього приводу.

- Не варто шукати в цьому глибшого змісту, ніж бачать твої очі, - почулося за спиною, перш ніж він встиг озирнутися. За спиною стояв Гай, в порваних синіх джинсах і розхристаній сорочці та простягав йому келих вина кольору своїх щік.

- Так, змішала фарби любові й справедливості, - погодився Юліан. – Страшно уявити, що вона зробила б зі мною.

- Краще не перевіряти, повір.

Юліан пригубив кислувату рідину й з повітря підхопив блимаючу кульку, якою гралася Симонка. Повторюючи траєкторію м’ячика, дівчинка підбігла й теж вискочила йому на груди.

- Це вовк чи собака? – спитала вона, тицяючи йому під носа невеликий кубик з малюнками.

- Давай-но глянемо, так. Ось в того зуби гостріші. Це і є вовк. А знаєш, кого боїться вовк?

Гай насупив брови і виглядав справжнім лісорубом з казки про Червону шапочку.

Симонка весело заверещала і скрутилася калачиком у нього на грудя. Це було так по-сімейному. І здавалося, ніщо в світі не зможе зіпсувати цього відчуття. Але тут прийшла Тіна, й з лукавою посмішкою подала телефон:

- Ян… Хоче поговорити…

Юліан просто заціпенів від цієї несподіванки, відпустив дівчинку, віддав Гаю келих та зі словами «перепрошую» пішов у зал й зачинив за собою двері. Він не хотів розповідати через телефон про цю поїздку, бо все зайшло занадто далеко, а їх дружба й без того псувалася на очах. Але Тіна не залишила йому вибору. Він був так приголомшений, що кілька секунд просто стояв з опущеною рукою.

- Ти уникаєш мене? – почулося в трубці, перш, ніж він встиг привітатися. Від голосу друга у нього всередині все обірвалося. Ще ніколи він так гостро не відчував відчаю.

- Не вигадуй! Просто…

Юліан голосно зітхнув, бо й справді уникав друга. Почувався, ніби зрадив його. Зрадив своїм коханням до Русанки.

- Словом, ти ж і так усе знаєш…

- Знаю, але ти міг би і сам розповісти…

- Я розповів би, при зустрічі, - відповів він та відчув, як від сорому палає обличчя. – До того ж, ми все узгодили.

- Саме тому я не розумію, чому ти так поводишся.

- Боже правий, Яне, - розсердився Юліан. Різкість в його голосі була така ж разюча, як сонце опівдні. - Ти хочеш, аби я розповідав тобі про все в деталях?

- Ні. Достатнього того, що я вже знаю. І дякую за Аліну. Не знаю, що ти їй сказав, але почувається вона значно краще.

Юліан притулився чолом до дверей і заплющив очі. Зважаючи на те, що він зробив, розмова про Аліну не була кращим варіантом. Тому, аби не продовжувати, він спитав у друга про його здоров’я і після звичних холодних фраз і побажаннь, вони попрощалися.

Коли зв'язок обірвався, Юліан міцно затиснув кулаки. Злість на сестру була настільки сильною, що він боявся виходити з кімнати. Звісно, вона зателефонувала Яну навмисне. І зовсім не для того, щоб привітати з Різдвом чи розповісти про свою поїздку. І звісно, він не подарує їй цього.

Замаскувавши посмішкою свій намір, Юліан підступно наблизився впритул до сестри, котра мило бесідувала з Гаєм і Ліаною, а тоді, боляче стиснувши за лікоть, спробував відвести убік. Однак, за кілька метрів дівчина з норовом вирвалась з цупких й зовсім не ніжних обіймів, чим привернула до них увагу. Та Юліана вже було не зупинити.

- Це щось з повітрям не так, чи ти рештки розуму втратила?

- Юліане! – одразу підбігла до нього здивована й стривожена Ліана.

- Ти зробила це навмисне… Або я не знаю!

- Ти про що?

- Треба краще старатися, набагато краще, коли брешеш і хочеш, щоб тобі повірили.

- Отже, ви ховаєтесь?

Цією відповіддю Тіна лише підтвердила його припущення і кров плюхнула в лице, надавши йому багрового відтінку. Він просто оскаженів. Вхопив дівчину за плечі і почав нервово трусити:

- Я пожалів тебе, коли дозволив поїхати з нами, щоб провести Різдво в колі цієї прекрасної сім’ї. У тебе було просте завдання – бути ввічливою та посміхатися. Боже, та я навіть на хвильку повірив, що трохи тієї різдвяної магії тебе змінило. Та щойно я подумав, як це гарно мати сестру, як ти знову нагадала, що перед нами звичайнісіньке рядове сміття.

- Боже правий, Юліане! – з чемності втрутилася Ліана і спробувала заступитися за Тіну. – Вгамуйтеся же! Негайно!

Її голос - і грізний, і благальний, - трохи остудив його. Він намагався не дивитися їй в очі. Відпустив сестру і знесилено мовив:

- Це зовсім не твоя справа…

Обличчя Тіни втратило лагідність, вона флегматично поправила сукню та зачіску і відповіла: