VII

За свої неповні 23 роки Юліан Горняткевич ще ніколи не почувався виставковим експонатом. Але у цей переддень Різдва з найнезбагненніших для себе причин він добровільно потрапив у халепу. У стосунках з дівчатами Юліан скоріше міг назватися дегустатором, аніж гедоністом, котрий беззастережно кидається у вир пристрасті. Мабуть тому, йому завжди здавалося, що полюючи на прекрасну лань, він стріляє по використаних бляшанках. І мабуть тому, коли він спитав себе, що сталося цього разу, йому не було чого відповісти.

- О, привіт, чарівна незнайомко, - наштовхнувшись на слизьких сходах на Тіну, ґречно привітався світловолосий юнак, певне брат Ліани, про якого Юліан багато чув, втім, ніколи не бачив.

- Я тобі не чарівна, - невдоволено буркнула Тіна і опустила на сніг свою валізу. В її голосовій інтонації чулася зверхність.

І так, оглядова церемонія, ще не почавшись, завдяки скромним вмінням Тіни усе псувати, хоча вона б назвала це самоутвердженням, мала високі шанси провалитися. Юліан не помилився, бо юнак одразу ж змінився на лиці. Його приязність блискавично обернулася ворожістю, ніби він вичисляв злочинця, а не приймав гостей. І Юліана б це страшенно потішило, якби це не стосувалося і його самого.

- О, яка мила обновка! – помітив Гай подаровані Юліаном валянки і міцно обійняв сестру. Потім зробив крок назустріч.

- Гай Рижан, з ким маю честь?

Юліан зняв рукавицю - потиск руки Гая виявився сильнішим і довшим за звичне привітання і це свідчило, що він не налаштований на дружбу.

Що ж … Було прикро, бо той, хто за лічені миті міг розпізнати справжню Тіну, щонайменше заслуговував на повагу.

- Юліан Горняткевич. Ми знайомі заочно, Ліана багато розповідала про тебе.

- Справді? Що ж, мушу тебе розчарувати, бо принаймні половина усього, що вона сказала – це відверте перебільшення.

- Не лести собі, бо я приділила твоїй персоні не більше двох хвилин, - втрутилась Ліана і перевела погляд на нудьгуючу дівчину. – А це Тіна, сестра Юліана. Привітайся, будь-ласка, - лагідно вишкірилася вона і долонею підштовхнула брата. Той особливо й не опирався, взяв Тіну за руку і демонстративно поцілував. І коли вже всі розслабились, а задоволена Ліана відкрила вхідні двері, Гай раптом додав:

- Якщо потрібен дизенфікуючий розчин, то я стану в пригоді.

Тіна висмикнула руку і аж спалахнула від гніву.

- Гай! – голосно гримнула сестра. – Вона наша гостя, а ти поводишся, як той, хто ще мешкає на дереві. Негайно вибачся.

- І не подумаю, - не відводячи від Тіни погляду, відповів брат. Ціле щастя, що він не помітив, як Юліана розбирав перекотистий сміх, у якого вистарчило здібностей замаскувати його, хоча б для годиться.

Гай так і не поступився, чим виріс в очах Юліана. Ліана ж не на жарт розгнівалася і першою пропустила Тіну в дім.

- Потім поговоримо про гарні манери, - гримнула вона і зачинила перед юнаками двері.

Цьому візиту присвятили надто багато уваги, навіть виділили із загальної зайнятості близько чверть години, аби познайомитись з гостями.

Батько Ліани – професор Даниїл Рижан був спражнім арійцем – високим, мускулистим чоловіком, за посмішкою якого ховався сталевий характер. І особливий шарм. Такому чоловікові лячно було перечити, не те що розчарувати. Акуратно підстрижене темно-русе волосся свідчило, що він часто відвідує перукарню. І поки господиня дому не визирнула з кухні, Юліан був певним, що зовнішністю молодше покоління завдячує саме батькові. Втім, Агнія Рижан змінила усі його уявлення про сорокарічну жінку, у якої четверо дітей, робота та ціла пригорща домашніх клопотів. Середнього зросту, з волоссям, насиченого мідного кольору, та ледь помітними зморшками на високих скулах, вона випромінювала впевненість та доброзичливість. Неприступна на вигляд, в дійсності Агнія Рижан виявилася простодушною, і обійняла Юліана так щиро, що на якусь коротку мить йому здалося, ніби його обіймає рідна мама.

Дід Рижан у темних окулярах та мефістофельською посмішкою виглядав, як справжній іспанський гангстер, опирався на дизайнерську тростину і дуже дивно його розглядав. У бабусі Рижан з попелястими скронями, в її неповних 75, навіть королева Єлизавета могла б навчитися шарму. Не зважаючи, що на двох цьому подружжю мало б виповнитись 155 років, вони світилися дитячою радістю, властивою для закоханих, і ще досі трималися за руки.

- Дафні, - з висоти п’ятої сходинки, доброзичливо мовила незнайома дівчина, в тісних джинсах, третім розміром грудей і особливою історією, бо своїм світлим волоссям вона помітно виділялася на тлі решти членів сім’ї Рижан – шатенів або брюнетів. Втім, як виявилося потім, Дафні – ця дівчина-фантазія - була ще й винятком із загального правила блондинок – ні грама марнославства, зверхності чи непрохідного браку інтелекту, властивих Тіні та іншим знайомим Юліанові білявкам.

- А це Мері, - вказала Ліана на ще одну молоду особу, котра, зважаючи на свій делікатний стан, обережно спускалася сходами. – Як ти бачиш, скоро нас побільшає… О, а хто там ховається?

Ліана по-дитячому подалася вперед і аж тоді, Юліан помітив найменших членів цієї дивовижної сім’ї, для яких у паперових торбинках тримав гостинці.