ІІІ

На годиннику було трохи далі за дев’ятнадцяту. Час, коли у напрямку гір мав відправитись останній автобус, проминув і Юліан, котрий, щохвилини програючи дуель з навіженим вітром, блукав довкола вокзалу, марно намагаючись у натовпі відшукати загублену дівчину, подумав, що спізнився. Якщо це так, то п’яте січня стане днем його втрати.

Юліан не став телефонувати, не хотів зробити з себе ідіота, якщо Ліана все ж поїхала. Хоча, вона могла зайти у кафе зігрітися, чи повернутися в гуртожиток. Так протягом кількох хвилин одна підозра змінювала іншу. І після півгодинних старань, коли він вже зневірився відшукати її, на одній з лавок, недалеко від приміських кас побачив її зіщулений силует. Вона була не сама. Сиділа у товаристві якоїсь жінки, і тільки зблизька, Юліан зрозумів, що це була безпритульна жебрачка. Ох…

Йому слід було здогадатися скоріше…

Юліан тихенько підкрався ближче. Жінки сиділи спиною до нього і він не чув, про що вони розмовляли. Та й чи розмовляли взагалі. Лише коли підібрався на відстань кількох метрів, побачив в їх руках горнятка з паруючою рідиною. Так, це був вигин її руки. Ніжної руки Ліани. Йому не терпілося підійти – всього кілька кроків і він вже поруч, міцно затиснути її в обіймах і ніколи не відпускати, але ж він не знав, чи вона прагне того самого, тому зачаївся за рекламним щитом і вирішив трохи почекати, хоча б для того, аби вгамувати розвихрені нерви і не скидатися на навіженого.

З цієї відстані добре було чути уривки куртуазної бесіди Ліани з незнайомою жінкою, вкутану в теплу хустину, котра скаржилася на життя та власну нікчемність. Потім вона замовкла; нерухому тишу розбавив вітер і, несподівано, у Юліана з’явилася можливість для ефектного виходу:

- Ти Ангел? – не його спитала жінка у лахмітті.

- Ні, - відповіла Ліана, на що Юліан гаряче заперечив:

- Я б не був таким певним!

І став перед ними.

Від несподіванки дівчина сполохано підскочила, навіть трохи пролила чай. Була вражена аж до розгубленості й не могла сказати жодного слова. Підвелася й мовчала, ледь посміхаючись, з чого Юліан зрозумів, що вона не ображається. Лише вдає.

- Скільки ще треба збігів, аби переконатися, що в наших зустрічах немає жодної дрібки випадковості? Як ти знайшов мене цього разу?

- У мене внутрішній навігатор, - відповів він та показав на серце. – І шляхетна мета, - Ліана нахмурилась, а жінка, про котру Юліан вже й думати забув, раптом приєдналася до розмови:

- Який красень! Сам Бог велів, - мовила серйозно, хриплим голосом.

- То як? Довіришся мені? – без зволікання, про всяк випадок спитав він і простягнув руку.

- Ну, звісно. Я ж не забула, з ким маю справу. Ти просто не готовий почути відмову, - відмахнулася Ліана й винувато глянула на свою супутницю, ніби вибачалася за те, що мусить її залишити. – До того ж, я не маю доказів, що ти нормальний. Ще утнеш чого-небудь…

Юліан здивовано вигнув брову, втім, нічого не сказав, а поки Ліана ховала горнятка в рюкзак, дав старій жінці трохи грошей. Потім забрав від дівчини усі її речі.

- Я вже зачекалася.

- Справді?

- Аякже! Твоє тижневе мовчання – занадто делікатний спосіб пояснити мені, чого я тут мерзну на морозі.

- Я бачив, як ти тут стояла і видивлялася порятунку, - пожартував Юліан, відчуваючи у вухах прискорені удари власного серця. - Пробач, - додав винувато й серйозно. Цього, звісно, було замало, проте в тій ситуації – це найбільше, що він міг собі дозволити.

- Я попереджала, що зі мною не просто.

- Нічого. Якби я знав, що буде легко, навіть би часу не гаяв…

Він лукаво посміхнувся і вони пішли крізь натовп до центральних дверей. Мовчки здолали кількадесят сходинок, штовханину у юрбі та опір вітру. Він сховав її речі у багажне відділення, а тоді повернувся і розміреною ходою пішов назустріч.

Ці кілька кроків здалися йому вічністю, бо у всьому в житті він керувався логічним підходом, а тут ця дівчина… Він не знав, як бути з нею. Про що говорити і як говорити, зрештою. А запал збільшувався з кожним відрізком засніженої дороги, адже досі він не міг навіть обійняти її, а тепер йому дозволялося все. Все, на що дозволить вона. Від цієї думки у венах кипіла кров, зводячи нанівець марні спроби пригадати ретельно підібрані для тієї зустрічі слова. Він намагався не показувати їй своєї нетерплячості. Боже, здається, він втрачав голову.

І ось, він стоїть поруч. Їх погляди зустрілися, а хвилювання несподівано зникло.

- Гра у звитяжного лицаря тебе розважає Ти рятуєш мене втретє.

Юліан усміхнувся, натхненно зробив ще один крок і обійняв її.

- І що це ти надумав?

- Ян просив обійняти тебе від нього… І якщо не зробити це для друга, то для кого ж іще.

- Теж мені причина! Знайти самотню дівчину зимової ночі на вокзалі у багатотисячному місті – це дрібниця, а от брехати й не червоніти – це справжній талант.

Юліан трохи відхилився від неї, але не відпустив.

- І… - загадково почав він, - коли ти вже в моїх обіймах, то треба тебе врешті поцілувати… Це вже від мене…