ІІ

Аліна, здається, не чекала гостей. Завернута у велюровий халат, із абияк стягнутим у вузлик мокрим волоссям, вона стояла на порозі й розглядала його здивовано, ніби побачила зеленого прибульця. По хвилині оглядин, впустила, приклавши пальця до уст, та все ж Юліан не міг позбутися відчуття, що у неї склалася безвихідна ситуація, а він просто вчасно нагодився.

Зачинивши двері, Аліна критично зміряла його самого та принесені ним пакунки, а тоді запросила у кімнату. Він трохи вагався, бо стукаючи до її помешкання дав собі слово, що просто виконає свою обіцянку перед другом, але у втомлених очах молодої мами лелів страшенний смуток і він, дивуючись власним поривам до благородності, не зміг залишити її саму. Може, вона самотня? Може, розгублена? Може, його візит невипадковий, коли вже він зважився?

- Навіть на відстані Яну важливо, аби все склалося так, як він собі вирішив, - невдоволено буркнула Аліна, палко дивлячись йому в очі.

Ну, ось. Як він і передбачив…

- Не правда, - заперечив Юліан. Поведінка Аліни видалась йому дивною, бо вона відвела погляд, говорячи про Яна. Але він не став розпитувати. - Я сам захотів тебе провідати, - збрехав майстерно і став викладати з пакетів одяг та іграшки. Повільно і мовчки, весь час відчуваючи на собі різкий погляд господині. Але сьогодні був саме той день, коли він врешті прозрів. І хай би що вона не робила чи говорила, він мав з того приводу свою думку.

- Як назвеш доньку? – невимушено посміхаючись, спитав він й дозволив собі трохи довше затримати погляд на випуклості її грудей, щедро налитих молоком. Аліна помітила і це їй не сподобалось.

- Дуже мило з твого боку провідати мене, - ухильно відповіла вона, і, наблизившись впритул, прошепотіла йому в обличчя: - Але я не потребую жалості… Ні від Яна, ні тим більше від тебе…

Звучало впевнено і, можливо, на вчорашнього Юліана це б справило враження. Але не на чоловіка, котрий точно знав, що може дати жінці, особливо, коли цей позірний апломб підводив голос.

Тому, дозволивши їй закінчити фразу, він, раптом схопив її за шию і поцілував в губи, котрі якусь мить залишались незворушними, а потім дівчина, від якої він очікував на смачного поличника, покірно приєдналася до того спонтанного немислимого дійства, яке він затіяв. Хоча й не надовго, бо вже за кілька секунд вона визволила свої уста і спробувала відсторонитися.

Втім, Юліан з завзятістю бешкетника був до того готовий. Схопив її за руки, міцно притис до грудей, підборіддям торкнувшись голови.

- Поміркованість у почуттях – це не про тебе? - важко дихаючи спитала Аліна.

- Ага.

- Ти цинічний нахаба… , - ледве чутно вимовила вона й всупереч його прогнозам, зовсім не пручалася. Стояла, мов укопана, бо цей виверт з поцілунком трохи не вписувався у їх „ніякі” стосунки. І вона просто ще не придумала як на це реагувати.

- Мабуть, бо я не стану вибачатися.

Юліан погладив її по спині, а потім впевненим рухом вийняв з мокрого волосся шпильку. Не дочекавшись жодного грубого слова чи дії у відповідь, з готовністю бути осудженим, він продовжив:

- Звісно, тобі не потрібна жалість. Та й як би я посмів!

- Тоді, навіщо ти це зробив? – насторожено спитала Аліна заціпенілим від хвилювання голосом, справедливо вважаючи цей, далекий від розсудливості, вчинок не найкращим кроком до їх порозуміння. – Хотів мене вразити?

- Хотів нагадати тобі, як це, коли тебе цілують… Коли про тебе дбають…

- Цікаво, що б на це сказала Ліана, - іронічно хмикнула вона, все ще тримаючи маску байдужості і в голосі, й на обличчі. Біль, завданий чоловіком все ще не відпускав її, але Юліан мав намір це виправити.

- Я спитаю її при нагоді…

- Ти збочений… - безстрашно продовжила вона і навіть не подумала про делікатність.

- Я можу повторити, тобі ж сподобалось, - застеріг він, додавши тим обіймам трохи сили і відвів голову назад, аби мати змогу побачити її обличчя. Аліна тихо зойкнула і спробувала вирватись, готова його зненавидіти:

- Забавився і годі!

- Ти красуня… - раптом мовив він та відпустив її, бо цей ризик приємно схвилював і його самого, адже, він вже забув, як це – цілувати когось, а в товаристві такої дівчини, як Аліна – треба добре постаратися, аби зберегти в жилах холодну кров, навіть, якщо в тебе нема на неї жодних претензій. Він просто хотів її правильно втішити, пробудити жіночність, котру вона замкнула в серці. Тому й продовжив гру, хоча, зрештою, ходу назад у нього й не було.

- І заслуговуєш на чоловіка, котрий любитиме тебе і твою доньку. Я не мушу казати тобі, бо ти знаєш: самотність вбиває…

- Ти нічого про це не знаєш, - несподівано викрикнула дівчина і повернулася до нього обличчям. Зіщулилась і в її погляді палахкотів гнів. Протест і ще багато невизначених почуттів, котрими вона цілилась в його наміри. Втім, Юліан й не мав умислу перечити їй чи у чомусь переконувати. Достатньо було того, що він вже зробив.

- Так, з мене ще той рятівник!

Наступної миті за стіною почувся голосний плач і ця гра без назви закінчилася. Аліна кинулася у сусідню кімнату, завбачливо зачинивши за собою двері.