І

З того часу, як вони не бачились з Ліаною, минуло п’ять днів. Не достатньо, щоб це якось вплинуло на усі жалюгідні спроби забути її, але й не мало, будь на її місці хтось інший. Ціле щастя, що дні видались насиченими, й часу на роздуми зовсім не залишалося.

Юліан сполоснув обличчя холодною водою і глянув на власне відображення в дзеркалі. Певний час дивився невідривно, намагався відшукати в ньому знайомі риси егоїста, втім, щоб там не говорив Ян, він не почувався винним. Хіба спустошеним…

Повернувшись у кімнату, згадав їх останню розмову. Спогади про неї холодили кров, бо вони надто близько підійшли до межі, за якою нема дружби. Тепер, коли дивне почуття ревнощів, втихло, він розумів, що вони обоє поводились по-дитячому імпульсивно й зі словами трохи переборщили. Та поговорити ще раз їм так і не вдалося, бо як тільки запрацював аеропорт, Ян одразу ж полетів у Німеччину. Юліану бракувало друга, та він так і не наважився набрати його номер. Казав собі, що вичекає трохи часу, бо час – це ключ до їх з Яном порозуміння, але кожного дня йому здавалося, що ще зарано, а з плином днів мовчазна образа тільки збільшувала відстань між ними. І причиною цього – і це приголомшувало найбільше - була дівчина, без думок про яку годі було провести день.

Юліан виглянув у вікно, з видом на головну ялинку міста. Новорічна красуня, на якій саме увімкнули гірлянди, не потішила його зору. Веселе й сяюче, під зимовим небом у смерканні, дерево тільки поглибило гнітюче відчуття самотності, котрої він до знайомства з Ліаною ніколи не відчував. Й до тієї миті, поки у їх стосунки з Яном не втрутився демон спокуси. А той факт, що мама з татом були десь у Європі, а сестра вешталась невідомо де, лише підтвердив його невтішний прогноз щодо самотнього й безрадісного Різдва.

Геть кепсько, словом.

Згадка про Різдво несподівано підштовхнула Юліана до думки, що він має примиритися з Яном. Це був імпульс серця. У пам’яті знову скресла їх остання зустріч й усі образливі слова, котрі вони дозволили собі сказати. Й те, як попрощалися без пробачення.

І як вони з Яном могли втрапити в таку халепу, хотів би він знати. Як могли допустити, щоб їх багаторічна дружба так тріщала по швах? Це вразило його настільки, що він негайно відшукав телефон й, не думаючи ні про що, натиснув кнопку виклику. Він більше не вагався, який зробить вибір, якщо буде змушений його зробити, і мав намір сказати про це другові.

Та абонент був зайнятий і з кожною невдалою спробою рішучість Юліана гасла. Він вперто не здавався, та коли за шостим разом знову почув короткі гудки, жбурнув телефон на диван і мав намір пригоститися бренді. Та щойно відкрив бар, як кімнату заповнила голосна трель рингтону…

Він усміхнувся, бо телефонував Ян.

- Не казатиму, що не здивований.

- Радий, що з гумором у тебе все добре, - дружелюбно мовив Ян, та хоч ехо від схрещування шабель вже змовкло, питання про те, чи їх дружба збережена, досі залишилось риторичним.

- Радий, що ти зателефонував.

- Так, я вирішив, що мої вибачення перед Різдвом не будуть зайві.

- Ні, це я маю вибачитись.

Він сказав це щиро, бо йому справді було соромно за цей різкий діалог після хмільної ночі, котрий не йшов з голови.

Ян у відповідь задумливо хмикнув й одразу ж заперечив:

- Ні. Це ти пробач, бо мною керували амбіції.

- Так, дівчата вони такі, тут кожен з нас був правий… То вважатимемо, що ми пройшли це випробування дружби на міцність?

- Сумніваюся, що ти будеш таким непохитним, коли почуєш справжню мету мого дзвінка.

Сказавши це, Ян засміявся.

- Звучить дуже непристойно, - жартома відмахнувся Юліан і зручно вмостився на дивані. Вони з Яном залишилися друзями, це єдине, що зараз мало значення.

- Ти зайнятий?

- Окрім того, що вилежуюсь на дивані та балакаю з тобою?

- Тоді чудово, - зітхаючи, якось приречено відповів Ян, - бо я маю до тебе прохання…

- Який збіг обставин! А я – наївний дурень – думав, що тебе змучили докори сумління.

- Не лести собі. Ти заслужив.

- Аякже, я найбільший негідник у світі і точно піду собі до пекла, - Юліан полегшено зітхнув, бо вони обоє знову повернулися до звичних ролей – він гострить, Ян – згладжує. І те, що друг був далеко звідси, зіграло неабияку роль. Бо якби він сидів навпроти нього, бесіда не здалась би такою невимушеною.

– Та говори вже! Чого не зробиш заради друга!

- Фактично, у мене аж два прохання.

- Ти зловживаєш моєю прихильністю. Хочеш наздогнати згаяний тиждень?

- Ні, - серйозно відповів Ян. – Ти єдиний, кому я довіряю.

- Тоді, сміливіше. У всьому можеш на мене розраховувати.

- Якщо так, то заїдь до Аліни, - швидко озвучив Ян, певне знав, якою буде його реакція. І вона не забарилася. Юліан спалахнув блискавично:

- Але це не чесно! Ти ж знаєш, що вона не терпить мене… Навіть на поріг не пустить!