XXVI

І куди ж це поділася Ліана?

Востаннє, він бачив її на горищі опівночі, коли вони запускали у небо паперові ліхтарі. А потім якась розманіжена білявка потягла його до танцю, слідом за якою ще дві вчинили так само.

Юліан прискіпливо оглянув танцювальний зал, фойє, навіть зазирнув у гардероб, знайшовши там тільки її пальто. Коли ж усі шпигунські ресурси вичерпалися, він спитав у Каріне. Та недовірливо зміряла його своїм африканським поглядом – у тому, щоб без слів показати свої справжні емоції, вона великий фахівець, - метнула кучерявою головою й відповіла, що скоріше відкусить собі язика, аніж розповість голодному леву, де шукати зайця. Що ж! Юліан зовсім не здивувався, адже темношкіра чарівниця ніколи не любила його, у чому він міг нарікати тільки на себе.

Глянувши на годинник та прочитавши чергове SMS-повідомлення, він приєднався до Еміля та п’ятою склянкою віскі, кількість якого у крові й так вже зашкалювала, спробував заглушити бренькання думок, схожих на гру на струнах розлагодженої скрипки. Це було непросто, бо для нього останній місяць року виявився схожим на життя із зашморгом на шиї. Коли весь час слід бути обережним, аби хтось не вибив опори з-під ніг. З Яном вони відмовчувались, з Ліаною трималися на відстані. З кожним днем самоконтроль давався йому дедалі важче, бо стримуючи почуття, він почувався механізмом, а не людиною. Він був певен, що зробив усе, щоб переконати друга, ніби вона йому зовсім байдужа. Господи, та він навіть себе у цьому майже переконав. Але сьогодні, коли їх уста були так близько, зрозумів, що не готовий її відпустити. І в цьому була найбільше проблема, бо Ян, здається, мислив так само.

У мікрофон пролунало чергове п’яне та збуджене новорічне привітання, а святкові феєрверки за вікном все більше нагадували булькотіння в казані… Юліан озирнувся. Еміля вже не було поруч. Він розважався у товаристві дівчат із субтильними фігурами та жестами активно манив його приєднатися до них. Та він без жалю відхилив спокусливе запрошення, й оминаючи штовханину на танцювальному майданчику, вийшов у фойє. Йому раптом до нестями захотілося палити. Бо ж де то так видано, щоб через дівчину ризикувати дружбою? Йому потрібен був темний кут без серпантинових стрічок та звабливих дівиць.

І він спробував знайти його у відсіку службових приміщень, в кінці довгого коридору, що вікном виходив на паркувальний майданчик. І де несподівано побачив Ліану, котра, схрестивши руки на грудях та скоцюбившись від холоду, сиділа на широкому підвіконнику. Йому б зрадіти, та кожен крок назустріч їй був кроком у пастку, бо знаходитись поруч з нею і не мати можливості торкнутися її, прирівнювалося до перебування у залі тортур.

- А! Сумна діва! – жартівливо почав було він, наблизившись на достатню для бесіди відстань.

- Знову ти? – в’їдливо хмикнула вона, глянувши на нього, та одразу ж відвернулася. Мабуть, припорошені снігом авта хвилювали її більше за його візит. - Якесь нещастя на мою голову… І звідки ти весь час берешся? Випливаєш, як чорт з табакерки…

Юліан без ентузіазму підійшов ще ближче і ця провокація видалась йому милою. За спиною жвава музика плавно перейшла в ліричну, здається, це була одна з ковер-версій саундтреку до якось старого фільму, створена Мігелем, а Ліана, тим часом, продовжила:

- Знову стежиш за мною?

- Ну чого одразу стежиш…

- То як же знайшов мене?

- Ти сяєш, - сміючись, відповів він і зайняв протилежний кут підвіконника, ставши частиною темної стіни. Вона теж посміхнулася, правда якось безрадісно, тільки кутиками губ. На якусь мить йому навіть здалося, що їй боляче. – Крім того, - провадив він далі, гасячи цигарку до скляної попільнички, яку сам, же для зручності, поставив сюди кілька місяців назад, - я мав намір тут заховатися, а попав прямісінько тобі в руки…

- Не що інше, як саме провидіння долі, - відповіла дівчина, не відводячи очей від засніженого вікна. Що ж, так навіть краще. Адже він знав силу їх притягання і боявся бодай перезирнутися з нею зайвий разочок, щоб себе не видати.

- Ти теж заховалася?

- Так, бо за сьогодні чула вже щонайменше три непристойні пропозиції. А ти хочеш стати моїм кавалером?

- Я б не проти, та думаю, що кавалер сьогодні з мене нікудишній, - відповів Юліан, бо його тіло та свідомість знаходились у стані приємного забуття.

Потім вони мовчали. І це зовсім не слугувало йому заспокоєнням перетягнутих нервів. Тому він зняв піджак і, піднявши її абияк заплетену косу, обережно накинув його їй на спину, доклавши неймовірних зусиль, щоб не торкнутися плеча. Потім тишу порушив короткий сигнал телефону, що сповіщав про прийняте повідомлення. Але Юліан не став читати. Тільки впевнився, чи воно не від Яна. Тоді ж першою відізвалася Ліана:

- А ти робиш для мене усе це тому, що…?

- Не думай, що я такий благородний.

І це було правдою, бо він старався для себе, адже її елегантна сукня не мала нічого спільного зі скромністю. Це була та сама мить, про яку перед концертом він міг тільки мріяти - вони самі, далеко від усіх. А до чого смачно від неї пахне! Але неміч тіла не могла стати причиною, щоб знищити багаторічну дружбу з Яном, вимушена відсутність якого з одного боку була його перевагою, з іншого – навіть та кількість алкоголю, якою Юліан себе побалував, і той факт, що друг, відмовившись від Ліани заздалегідь, був тільки надуманою перешкодою, не змусили б його діяти так легковажно. Це було б не чесно, хоча він не мав певності, що до кінця буде вірний тим благим намірам. І, зважаючи на той туман в голові, не міг особливо розраховувати на свою розважливість та здоровий глузд.