XXV

Вечір, присвячений черговим роковинам від дня народження Моцарта розпочався одразу ж, як тільки-но Аркадій Горняткевич – голова правління „Фрідман-Горняткевич” урочисто перерізав червону стрічку й кілька поважних осіб, серед яких був і батько Яна – ректор консерваторії, виголосили свої промови та привітали усіх присутніх з наступаючим Новим роком. Перед тим, як парадні двері новозбудованого залу розкрили свої теплі обійми назустріч змерзлим студентами та усім охочим послухати Моцарта на новий лад, над ними урочисто прикріпили табличку з написом „Казковий зал”. Інтрига з назвою зберігалася до останньої хвилини, і Ян трохи хвилювався, адже цю важливу місію доручили саме йому. Своїм замислом він поділився лишень з батьком та Юліаном, попросивши зберегти його в таємниці, бо головним чином, це мав бути сюрприз для Русанки. І судячи з гучних та тривалих овацій, він вийшов приємним. Хоча самої дівчини в натовпі Яну так і не вдалося розгледіти.

Програма розпочалася енергійним балетним номером на музику „Маленької нічної серенади”. Щойно у залі згасло світло, як усе довкола засяяло чудернацькими візерунками. Сцена, квіти, новорічна ялинка, кульки під стелею і навіть пуанти та пачки балерин, що своїми синхронними рухами створювали віражі неймовірної краси. Зал знову розійшовся в аплодисментах і Ян з вдячністю глянув на Аліну, котра очима прикипіла до дійства на сцені, навмисне ігноруючи його увагу.

- Найкраще попереду, любий, - мовила вона, загадково посміхнувшись.

Й не помилилася, бо другим номером програми була увертюра до твору „Весілля Фігаро” в рок обробці Мігеля. Той самий, після якого у складі учасників фестивалю з’явилася Русанка. З неспокійною душею Ян переглянувся з Аліною, котра, чи не єдина з усіх земних створінь, здогадувалася, що коїться в його душі. І щойно балерини зійшли зі сцени, його серце завмерло і він міцно затиснув кулаки.

Спершу сцену заповнив білий густий дим і трохи примерхло світло. Зал затих у відповідь й разом з першими акордами скрипки слабі синьо-білі кола рефлектора звільнили з полону темряви дві постаті – Русанку та Каріне. Дівчата стояли навпроти одна одної, вітер розвівав кінці їх довгих суконь, а пофарбовані сяючою фарбою смички рухалися рівно, як один.

Ян зітхнув з полегшенням.

Так, це був справжній успіх. Усі виступи вдячні глядачі оцінювали щедрими оплесками, особливо, фортепіанний концерт №23. Коли його щемливі акорди заповнили кожен закуток залу, Ян мимоволі глянув на Юліана, що сидів за фортепіано навпроти, і раптом зрозумів, що цю сумну історію вони виконують не для глядачів, які з затамованими подихами прикипіли до Русанки, в руках якої плакала скрипка. Без зайвого перебільшення, він міг сказати, що цю історію, густо пронизану стражданням, Юліан несвідомо підібрав саме для них. І що для них вона на сцені не закінчиться.

За лаштунками вони з Юліаном холодно переглянулися. Це мовчазне змагання за прихильність однієї дівчини було їх чоловічим способом розповісти один одному про свої почуття. Вони більше не приховували їх і Русанка теж відчула ворожість між ними, адже давно стала частиною цілого, яке вони творили утрьох. Втомлено посміхнувшись їм обом, вона швидко розчинилася в гущі закулісної темряви.

Ян не міг відірвати від неї очей і несподівано усвідомив, що всупереч усім намаганням вберегти її від себе та Юліана, він зробив тільки гірше. Він давно змирився з думкою, що вона ніколи йому не належатиме. У такій позиції егоїзм був принесений в жертву любові. І він мав твердий намір не відступати від неї за жодних умов. Утім, за місяць поруч з Русанкою у його серці сталися великі переміни і він, як той шаленець, що не контролює власного божевілля, міг думати лише про неї. Ян не впізнавав себе, бо добре розумів, що ним керує не любов і навіть не заздрість до Юліана. А страх. Страх назавжди втратити їх обох, чого допустити він просто не міг.

Він ще довго дивився Русанці услід. За його спиною від щемливих басів Лакримози здригався зал. Неподалік від нього стояв Юліан, котрий зібрався наздогнати її й котрому зробити це завадила Аліна, що тільки-но піднялася за куліси, адже Реквієм був заключним не тільки для творчості Моцарта, але й для їх концерту.

А потім він раптом відчув страшенну слабість. Перед очима усе потемніло, занімілі ноги втратили рівновагу і ледь довели його до стіни. Ян притулився до неї спиною і зісковзнув на підлогу. На якусь мить йому здалося, що стіна і сам він пливе по колу, а коли спонтанна ілюзія зникла, до нього поспішав Юліан.

- Що сталося? – перелякано запитав він і, нахилившись, спробував допомогти йому підвестися.

- Нічого особливого, - трохи грубо відмахнувся Ян і послабив вузол краватки. Юліан оглянувся довкола і, впевнившись, що ніхто їх не бачить, опустився поруч з ним навпочіпки.

- Я думав, наша дружба для тебе таки щось значить, - злісно просичав він і знову оглянувся. Тоді випростався у повен ріст і тільки хвора уява Яна потрактувала це як демонстрування переваги.

- А повинна?

Зрозумівши, що між ними уже ніколи не буде, як раніше, він цинічно розсміявся другові в очі, а той у відповідь розізлився ще більше:

- Не будь ідіотом, тобі не пасує. Зараз не час і не місце залагоджувати непорозуміння.

- Звісно, що ні. Тобі ж час на сцену.

жалюгідно, Ян все ж прийняв допомогу і поволі підвівся. Саме вчасно, бо їх помітила Аліна, що разом з дівчатами-художницями піднімалася сходами. І Русанка, котра зупинилася перед колонками, і перелякано спостерігала за ними.