Цього ранку усе було, як звично. Аж враз, кімнатою розійшовся телефонний дзвінок… Не зовсім вчасно, адже Русанка страшенно поспішала. Спершу вона подумала, що це Гай. Дострибала до столу на одній нозі, на ходу намагаючись на другу натягнути теплу панчоху. А що їй це не вдалося, то вона сіла у крісло і глянула на дисплей.
Юліан… Можна й не піднімати слухавку, але як же хочеться!
- Ало!
- Привіт, Лі, - почула вона знайомий голос. І ця лагідна інтонація, котру ніколи не сплутаєш.
- Ой, ні, це не Ліана. Ви зателефонували за хибним номером, - подражнилася дівчина.
- Гаразд, тоді доведеться постукати в двері.
У динаміку щось заскрипіло, а в двері й справді почувся легкий стук.
- Ой, лелечки, - тихо прошепотіла Русанка і взялася похапцем одягати панчохи. Та хлопцеві не терпілося, він продовжував стукати і це дуже впливало на майстерність рук. Зрештою, вона здалася, відкинула панчохи на диван, причепурилася абияк і попрямувала до дверей.
- І чого ж тобі не спиться у таку рань? І погода… брр-рр..., - допитувалася вона, з розмахом відчинивши двері.
- То може спершу впустиш? – промовив він гаряче і спраглим поглядом зміряв її зверху вниз, трохи довше приглядаючись до босих ніг.
Русанка не хотіла його впускати, але в неї й вибору особливо не було. Юліан – помітний гість у їх гуртожитку, побачить хто-небуть, тоді пліток не уникнути.
- Гаразд, - неохоче відповіла вона, роздивляючись, чи хто не бачить, і пропустила гостя до кімнати. – Але маєш знати, що у мене мало часу…
- І куди ж ти так поспішаєш?
- Різдвяний сезон розпочався, у волонтерів, як ти знаєш, багато роботи. Ти сам дав мені вихідний…
Русанка глянула на годинник і з переляком схопила гребінця. Повернулася до люстерка і стала енергійно розчісувати волосся. Це було зручно, адже вона могла бачити Юліана, котрий хвилю розглядався, а потім, переминаючи в руках рукавиці, не зводив з неї очей. „Господи, треба заспокоїтись”, - подумала вона й одразу запитала:
- І які корисні цілі ти переслідуєш цього разу?
- Просто хотів тебе побачити.
- Побачив? – посміхнулася вона і стала заплітати волосся в косу. „Який же він милий, коли так щулить очі!” І той витончений профіль…
- Так, але ще не намилувався.
- І як ти знав, що я вдома? – Вона повернулася.
- Так, одна газетка під руки потрапила…
- І хто цього разу?
Юліан міцно стиснув губи, а отже, не мав намір викривати зрадника. Але Русанка здогадалася:
- Невже Каріне? – Він не заперечив. – Друзі, називаються! І чим ти її купив?
- Своєю карткою… Вона сховала її за пазуху і сказала передати тобі, що зробила це заради дітей… Хоча, я нічого не зрозумів…
- Он, як! – Русанка голосно засміялася і перев’язала косу червоною стрічкою. – Діти, безумовно, будуть щасливі.
- Діти?
- Діти з притулків, бо вона спустить твої гроші на солодощі та іграшки… Завтра ж день Святого Миколая… - Русанка набрала поважного вигляду і комічно додала з пояснювальною гримасою: - Такий статечний дядечко, з добрими очима, білою бородою та щедрим серцем… Ще він у санях їздить…
Юліан й собі засміявся та й схрестив руки на грудях. У чорному короткому пальті, з довгим шарфом він виглядав дуже ефектно. Особливо, пасував до цієї кімнати, облаштованої без жодної претензії на оригінальність.
- Було б непогано, якби ти повернувся, - трохи соромлячись, та все ж зберігаючи в голосі звичну невимушеність, попросила дівчина і підняла вгору панчохи. Гість без заперечень оминув її і поволі підійшов до вікна, за якими майоріло небо кольору зими.
- То ти віриш у Святого Миколая? – глухим голосом запитав Юліан і за хвилю Русанка дозволила йому повернутися.
- Звісно, - радісно відповіла вона і вже застібала блискавки на чоботях. – А ти?
- Ні. От якби він повозив він мене в своїй упряжці, тоді точно повірив би.
- А ти був слухняним?
- Звісно, я ж сама чемність.
- То він може тебе й покатає, - загадково відповіла вона.
- Ха-ха. Як би не так!
Русанка швидко одягла пуховик, рукавиці, та закинувши торбинку на плече, норовливо запитала:
- То що, поїхали?
Юліан не зрушив з місця.
- То це „так”? Ти поїдеш зі мною?
- А ти ще когось тут бачиш?
- І у тебе не буде жодних умов? – він хитро посміхнувся і наблизився до неї майже впритул.
- Не сьогодні. Милосердя ж ніхто не відміняв.