XXII

Найперше, що зробив Юліан, коли з розмахом відчинив двері своєї квартири, - налив собі цілий келих міцного бренді та випив його поспіхом. Їдка рідина пропекла йому нутрощі, даруючи за тим відчуття легкої невагомості. Він увімкнув електричний камін, прийняв душ, а тоді повторив випивку в тій самій кількості.

Ліана не йшла йому з голови та й, власне, не так вона, як Ян. Його друг дитинства завжди виділявся особливою чемністю у відношенні до дівчат. Утім, коли Юліан спробував таким чином пояснити його відношення до Ліани, до серця чомусь закрадався крижаний неспокій. Звичайно, з них двох, така дівчина, як вона, заслуговувала саме Яна – порядного, не цинічного, надійного красеня. Та як же бути з його хворобою? Знаючи його стільки років, Юліан був певен, що сам друг нізащо не стане так її обтяжувати. Як і не дозволить йому підступитися до неї ближче, аніж на крок, якщо тільки йому не байдуже. І щось йому підказувало, що йому таки не байдуже…

Звеселивши свою кров кількома грамами алкоголю, Юліан почувся значно краще. Думки захиталися в хмільній голові, даруючи омріяну насолоду від цілковитого забуття, а потім й взагалі розчинилися в сутінках та втомі. Він – понад міру задоволений собою - втішено поглянув на списані нотами листки, тоді ліг на підлогу біля каміна та згадав той несподіваний поцілунок Ліани. Ех, як же невчасно він розслабився!

До того, як в уяві їх уста з’єдналися поцілунком, ніч затягла його у своє темне баговиння. А по кількох хвилинах, перервавши солодкі марення, Юліана розбудила пронизлива трель телефону.

О, так швидко він ще не тверезів. Зірвався на рівні ноги, мов вишколений солдат, та, спотикаючись через пуфи, ніби через пні, таки дістався телефону, що ніяк не хотів вгамуватися. І коли він, подолавши усі ті митарства, побачив на дисплеї фото вишкіреного Яна, то вже не піклувався про манери, а з обуренням гаркнув у трубку:

- Ти геть сказився? Друга година ночі!

- А ти цілий день вперто ігнорував мої дзвінки, - прозвучало єхидно на іншому кінці дроту, коли тиша оговталась від відлуння злості. Втім, Юліан був занадто слабкий, щоб розібратися в усіх численних відтінках тону веденої бесіди, з перших слів так подібної на звинувачення. – Я, може, хвилювався…

- Я живий і здоровий, як ти маєш можливість чути…

- То може розповіси, де блукав цілий день?

Ігноруючи головний біль та інші ознаки похмільного синдрому, Юліан звалився на диван та дратівливо відмахнувся:

- А до завтра ти не почекаєш? Це довга історія…

Він згадав про свою чарівну супутницю. Її очі, з віями, схожими на китиці, її косу, що блистіла до сонця, як золоте руно. Він міг би навіть заприсягтися, що відчув її гострий запах… Тут, у своїй оселі, котра не знала її духу.

- Гаразд. Тільки наступного разу, коли пригостиш дівчину вином, попіклуйся, щоб вона благополучно дісталася до свого помешкання. А то невідомо, хто стрінеться їй на шляху.

- І що це має значити?

- Тільки те, що я сказав.

- Ага! – поміркувавши хвилю, здогадався Юліан, та підвівся на лікті. – Якщо ти про все знаєш, чого ж розпитуєш?

Від його бадьорого духу не залишилось і сліду. Він рвучко підхопився на ноги, підійшов до вікна і, відслонивши важкі оксамитові штори, впустив у кімнату трохи місячного світла. Темрява враз вичахла, дозволивши очам спочити на стіні з химерними тінями від узорів фіранок, а міський часомір на ратуші тихенько пробемкав другу ночі.

Ян ще досі мовчав.

- Ти просто безвідповідальний! – по двох хвилинах фиркнув він, стишуючи голос. – А якби щось сталося з машиною? Ви б застрягли там на усю ніч.

- О, я був би тільки радий, - Юліан вирішив вдавати байдужого і навмисне заклав у свій тембр стільки цинізму, скільки міг.

- Ти прирікав вас обох на холодну смерть! Твої убогі жарти…

- Який безкінечний список скарг! Гаразд, Яне! Годі перебільшувати! Ти ще голодних вовків з лісу згадай або НЛО. І не забудь про розлючену Вікторію, котра вешталась десь поруч та вийняла запобіжники… – він облизав пересушені губи і уже спокійніше продовжив: - Я не ідіот, нам нічого не загрожувало. Телефонний зв'язок там справний, я завжди міг викликати евакуатор. Та й мороз не такий вже страшний. Тільки й здатен, що за носа щипати та візерунки по склі малювати.

- Ніяк не втямлю, що можна робити уночі на засніженому озері?

- А що ж Ліана на те? Я так розумію, ти з нею розмовляв? – відчувши крихку перевагу, Юліан лукаво посміхнувся й навмисне не став нічого йому розповідати. І щойно зібрався на повні груди потішитися з того приводу, як Ян його здивував:

- Так, я розмовляв з нею. Але вона не встигла повідомити мені подробиць, бо заснула на дивані.

- То вона в тебе? О, як цікаво!… Як це трапилось? – знервовано завівся Юліан, на що друг відповів з легкою насмішкою:

- Це, як ти сказав, довга історія. Обміняємось ними при зустрічі.

- Хай так, - приречено відповів він та сколихнув тишу своїм важким зітханням. Одна думка, що Ліана в квартирі Яна викликала в його венах цілий адреналіновий шторм. І він нічого не міг з цим вдіяти, бо ним керувало щось значно вище за розум. - Отож, усе добре склалося. Даруй, та я теж смертельно втомлений. Цілий день працювати її особистим водієм – це тобі не абищо!