* * *

Наостанок Юліан притримав для Русанки ще одну несподіванку, про яку вона навіть не підозрювала. Розморена теплом дівчина спокійно собі дрімала в машині, аж поки не запідозрила, що вони їдуть за місто. Глянувши на годинник, який з жалем проводив до склону день, вона трохи заметушилася.

- І куди ти мене везеш?

- Якби я тебе не знав…

- А ти і не знаєш мене!

- … я б подумав, що ти боїшся.

- Пощади мені дрібниць! Це був не найлегший увікенд у моєму житті.

Він засміявся.

- Повір, мені теж не було солодко. Та ми не надовго, даю слово честі! Якщо тільки ти не боїшся повного усамітнення зі мною?

Від тих слів, від кореня пронизаних пристрастю, навіть у самого Юліана похолоділо за спиною. А дівчина знизала плечима та тільки флегматично запитала:

- А повинна?

- Ну, думаю, немає потреби переконувати тебе, що ти мені подобаєшся?

- Це звучить якось занадто прямолінійно.

- А чого ж мені прикидатися?

- Тобі не говорили, що тактовність – це риса джентльмена?

- А тобі - що не всі чоловіки джентльмени? Є ще й погані хлопці.

- І ти є тим типовим прикладом?

- Не зовсім. Просто, у мене нема досвіду спілкування з такими, як ти. Я думав, ти з тих, хто боїться присутності чоловіка.

- А я, виявляється балувана увагою?

- Ну, якось так…

Вони ще разок переглянулись, а решту шляху їхали мовчки. Хіба, коли Юліан повернув на бічну, зовсім нерозчищену дорогу, яку стерегла табличка з написом „приватна територія” та перетинали тільки заячі сліди, Ліана глянула на нього з видним острахом, але так нічого й не сказала. Він їхав поволі, машина похитувалась перевальцем, ковтаючи колесами м’який сніговий устил та змушуючи темряву сміятися білими барвами світла. Вогні міста давно зникли за горою, а поодинокі дерева звилися в густий ліс, оповитий білим інеєм, тим самим, що сосновими шпильками малює на міських вікнах свої завидні узори.

Тоді ж, зненацька, Юліан зупинився посеред дороги та, в'язнучи в глибокому снігу, що ліпився до чобіт, енергійно обійшов довкола автівки та відкрив перед дівчиною дверцята. Ще й пригнув голову у великій пошані, ніби це могло врятувати ситуацію.

- Може, врешті, поясниш, у чому справа? Що за викрутаси? – не второпала Ліана, спантеличено озираючись довкола на незайманої білизни простори – ліси, що замикалися обручем, пагорби, що в химерних сутінках нагадували насипи солодкої пудри, великий круглий місяць, який з небесної високості дивувався разом з нею. Та замість відповіді Юліан знову сів у машину та під’їхав ближче до вкритої кригою водойми. Тоді вийшов, залишивши увімкненими фари дальнього бачення, та спустився до озера.

- Ну, добре, зізнаюся - ти добряче мене заінтригував, - не втерпіла Ліана й пішла за ним по свіжих слідах. Та на озеро не стала спускатися. Залишилась на краю невисокого обривистого берега, під розлогим засніженим гіллям сосни.

- Я не думаю, що там безпечно, - процокотіла вона зубами.

Втім, Юліан був іншої думки. Відійшов на кілька метрів у глиб озера, розгорнув трохи снігу з його поверхні, пострибав на місці для певності та гукнув:

- Тут мілко. Глибина сягає не вище колін. Отож, для такого морозу – роботи на дві години. – Він пішов їй на зустріч та додав, видихнувши пару: - Лід міцний, наче бетон. Можеш спуститися, якщо хочеш…

З трепетом в серці Юліан зробив ще два кроки і зупинився перед нею, підвівши голову вгору, бо вона стояла вище. Дівочого обличчя йому не вдалося добре розгледіти, адже, фари світили їй у спину. Але збите з ритму дихання, що тут, у згуслій тишині лісової галявини, здавалось особливо голосним, потішили його більше, аніж новий автомобіль з салону, подарований батьком на повноліття.

- І нащо ж було їхати аж так далеко? – лукаво спитала вона та боляче вколола його чорними цятками своїх очей. - Хотів показати мені, в яку ніч Бетховен писав свою Місячну сонату?

„Ай, справді, - подумав Юліан, не зводячи з неї погляду. – Чого ж він привіз її так далеко? У ті темні закути ночі? Подалі від міста та людей, під місяць і зорі? Він і сам не знав, але на цілому світі не існувало аж так багато місць, де б він почувався у злагоді з собою. І це було одне з них. Тут вони часто рибалили з Яном та Емілем, залишаючись на ночівлю чи навіть на кілька днів. А ще він задумав її поцілувати, як тільки-но трапиться нагода. І Яну зовсім не обов’язково про це знати…”

Стоячи на зимній кризі, у п’ятнадцятиградусний мороз, який за кожним подихом погрожував заморозити легені, Юліан не відчував холоду. Тільки тепло її руки, одягнену у в’язану рукавичку, якої він мимоволі торкнувся. Йому несподівано, аж до фізичного болю, захотілося її ніжності, такої правдивої, у найглибшому з усіх можливих ґатунків, такої, якої він дотепер ще не пізнав. І певне, не дарував нікому.

Від цього передчуття йому запаморочилося в голові; солодкий дурман пройняв його єство і щойно він зібрався втілити свій до дрібниць продуманий план, як йому на голову пластами посипався холодний пухкий сніг. Певне, Ліана, струсила його з гілки сосни і це свідчило, що вона розгадала цю експресію пристрасті в нього на обличчі. Та вона одначе, помилилася, якщо думала, що це допоможе, бо він не став зважати на сніг, а міцно вхопив її за руку та стягнув з берега у свої обійми. Вийшло навіть краще, ніж він планував…