XX

За чверть години Юліанові митарства закінчилися. Їм запропонували поїсти, щоб відновити сили. Та він не хотів і не міг залишатися тут довше, навіть на хвилю.

- Мої статки дозволяють мені пригостити тебе вечерею, - не відчуваючи під ногами землі, рішуче заперечив він. Відчуття орієнтації покинуло його, та тільки на мить. – До того ж, на повний шлунок ми швидше знайдемо спільну мову.

Коли вони вийшли зі станції, янголи вже приступили до будування імперії снів. Юліан почувався не зле, хоча могло б бути краще. Випробування, придумані цієї русоволосою чарівницю, він – і сам того не сподіваючись – переніс з гідністю. Обійшлося легким запамороченням, але він надовго запам’ятає цей візит. Тепер навіть білий сніговий саван під ногами чи блідий круглий місяць, що замислувато звисав з неба, асоціюватиметься йому з лікарняними коридорами та білими халатами.

- Ми можемо скористатися послугами таксі, - вже вкотре нагадала Ліана, винувато дивлячись на його позеленіле обличчя. - Або ж дозволь мені повести… Щоправда, у мене немає з собою водійського посвідчення…

Дізнавшись про її вміння водити автомобіль, Юліан був приємно здивований. Обійняв її однією рукою за плечі, іншою - вперся на машину, а тоді замріяно промовив:

- А ти зовсім не така, якою я міг тебе запам’ятати.

- Ага? Дотримуєшся своєї схеми зваблення? – вона не відсторонилася. Тільки насилу стримувала цокотіння зубами. І він міг би заприсягтися, що це не від холоду.

- А я можу тебе звабити? – він не став перевіряти своє припущення, тому відкрив двері та дозволив їй сісти. Сам залишився стояти поруч, незважаючи на напівпритомну свідомість.

- Можеш, звісно. Ти можеш торкнутися мене, понюхати моє волосся і навіть поцілувати. Втім, якщо хочеш здивувати мене, зроби це від серця.

Юліан засміявся, бо не мав з того приводу жодної ідеї. Так, щодня він зваблював дівчат, послуговуючись тільки вродою та харизмою. Інша річ, ця дівчина. За день, проведений у її товаристві, він зрозумів, що Ліана – це ж йому не зразок типової випещеної дівиці, а щоб завоювати бодай її прихильність, йому доведеться добряче пошелестіти звивинами. До всього ж, це спускання крові зовсім затуманило голову. Йому взагалі пощастить, якщо в нього вистачить сили на те, щоб дістатись до ресторану та трохи підкріпитись.

- То може я поведу та сподіватимемось, що дорожній патруль нас не зупинить?

- Ні, я посиджу трохи і буду в нормі, - продовжував фраєруватись Юліан. - Тоді скористаюся своїм правом і повезу тебе в ресторан. І цього разу ти не відвертишся.

- А я й не мала наміру.

Юліан лагідно гримнув дверцятами й, сподіваючись, що морозне повітря трохи додасть йому сил, не поспішав займати своє місце. Йшов повільно, впираючись на засніжений автомобіль. Перед очима літали білі мухи, втім, не снігові. А може йому й справді не вдавати з себе витязя й дозволити Ліані повести? „Ні… - бриніло в голові відлуння гонору. Вдруге він нізащо не допустить такої ганьби!”

- Чому я зовсім тебе не пам’ятаю? – запитав він розважливо. Йому таки довелося сісти в автомобіль. Надто вже холодно було зовні.

- Ти про табір? – уточнила Ліана, а він кивнув.

- Ми бачились всього кілька разів. І жодного разу не розмовляли.

- Чому?

- Можливо, тебе спиняли брекети на моїх зубах.

- А ти їх носила?

- Аякже, - ледь стримуючи сміх, відповіла дівчина. – Мені ж було 13. А в такому віці усі дівчатка нагадують гидке каченя: інфантильна посмішка, несформована зовнішність. Не те, що в тих голоногих красунь зі старшого загону, що водилися в твоїй свиті.

- Щось у твоєму тоні мені не подобається… Відчуваєш себе обділеною?

- Ні, просто не відчуваю себе особливою, - відповіла вона, опустивши очі. Тієї ж миті її щоки спалахнули рум’янцем.

- Що за нісенітниця? – м’яко обурився він. Придивився хвильку, а тоді підняв за підборіддя голову: - Поглянь-но на мене! – Вона послухалася, а він окинув її своїм знавецьким оком та енергійно продовжив: - Даруй за прямолінійність. Та ти гарна… Справді гарна…

Вона обережно відхилила його руку та відвернула обличчя. Добре зробила, бо ще кілька секунд - і він поцілував би її. Точно поцілував, а потім Ян скрутив би йому за це в’язи. Хоча, за все решта теж по голівці не погладить.

- Ти ж не бачила, як юнаки на вулиці оглядалися за тобою, - не здавався Юліан. – А я бачив. Так оглядалися, мало ший не повивертали. А дівчата охоче відрізали б тобі косу… Від заздрості…

- Я думаю, ти все не правильно розцінив. Їх, певне, дивувало, що це ти робиш поруч з такою божевільною, як я…

- Не віриш мені?

Щось у його голосі – чи то тембр чи інтонація – все ж змусили Ліану повірити. Вона дозволила собі піднести очі та чи то спитала, чи ствердила:

- То ти не жартуєш!?

- Хотів би я… - Юліан вчасно замовкнув, аби зайвого не сказати. Хоча вже тоді було запізно, бо усвідомив, що нажив собі клопотів.