XIX

- І куди ж ми тепер? – втомлено запитав Юліан по трьох годинах безперервних блукань містом у пошуках потребуючих. Це була дуже пізнавальна мандрівка, бо до сьогодні він нічого не знав про соціальні готелі, звалища, й навіть не підозрював, що хтось може жити у пам’ятниках та колекторах.

- Повправлятися в благочесті, - відповіла Русанка, наперед знаючи, що ця відповідь не вдовольнить його. Насправді ж, вона була йому вдячна, бо без його машини не впоралась би так швидко, а на засніжене місто вже опускалися сутінки.

- А чим же, по-твоєму, ми цілий день займалися? До того ж, усі запаси вичерпані… Навіть чай закінчився, - Юліан зіщулився, підняв комір пальто та глянув на свій дорогий годинник, який, без сумніву, теж показав йому чверть на сімнадцяту.

- Я б з радістю відпустила тебе та ти винен мені одне бажання…

- Гаразд, але давай спершу ми пообідаємо та зігріємось. Тут, неподалік, є гарний ресторанчик…

- Зі скандальними цінами?

- А ти пропонуєш нам знайти на вокзалі якусь таверну та посмакувати купленими у склепі пиріжками? – заповзято сперечався він, чим розсмішив її до краю. Вона ліниво посміхнулася і трохи розм’якла. Як не як, а він не звик до такого ритму життя. – Ні, тричі ні. Останнє, що збереглося у моїй пам’яті – це вайлуваті немиті люди, запах дешевих цигарок та смітники. Повір, у моєму баченні це не найкраще закінчення дня. І, по великому рахунку, один раз за сьогодні ти можеш мені уступити…

- Гаразд, але спершу доведемо справи до кінця. Це займе не більше години.

- А навпаки ніяк не можна?

- Ми можемо випити каву по дорозі, - вона кивнула на автомат з напоями, однак Юліан тут же заперечив:

- У жодному разі. Я не п’ю рідин з автоматів, це священне правило.

Відкривши двері, він жестом запросив її у салон своєї автівки, а тоді примостився сам. Двигун загудів, а Юліан, не поспішаючи, запитав:

- То куди їхати?

- В обласну дитячу клінічну лікарню, - з прихованою посмішкою відповіла Русанка, вп’явши зуби в сирну булочку, котра залишилася на дні пакета. Не зважаючи на скоріш заінтригованого, аніж розгубленого Юліана, вона безцеремонно простягла йому здобу під ніс і він, не без вагання, та все ж відкусив добрий шматок.

- У нашому маршруті я не спостерігаю логіки, - доповнив він, коли усе добре прожував. Вона знову пригостила його відщипнутим шматком хліба, а тоді відповіла:

- Я зареєстрована у банку донорів крові. У мене рідкісна четверта група і якщо її катастрофічно бракує, на мій телефон зі станції приходить повідомлення. Це, звісно, терпить до завтра, та, зважаючи на мої численні обов’язки, до зростаючої кількості яких ти безпосередньо долучився, я б просила тебе відвезти мене туди сьогодні. До речі, яка у тебе група?

Тут Юліан помітно занервував і зволікав з відповіддю, скільки міг.

- Теж четверта, - відповів він безрадісно та якось приречено.

- О, та це ж чудово! Який містичний збіг обставин, - Русанка майстерно вдала здивування і, не дозволивши йому оговтатись, швидко додала: - 200 міліграмів твоєї крові – і вважай, що ми в розрахунку.

На її застиглій посмішці сіпнулася губа і поки Юліан вигадував прийнятний та делікатний спосіб відмовитись від її затії, вона поринула в спогади.

Це сталося одного недалекого літа. В елітному таборі для здібної до музики молоді, путівка в який була нагородою за перемогу в міжнародному конкурсі юних скрипалів, де Русанка виборола гран-прі. Юліан Горняткевич опинився тут либонь за якусь провину, бо не гребував жодною нагодою, аби показати, що він тут вищий за усіх. Маленьке високогірне селище, відрізане від світу гірською рікою та відсутністю справного мобільного зв’язку, для більшості розманіжених учасників табору, що провели тут цілий місяць, виявилося справжнім викликом. Для Юліана – особливо, хоча перших два тижні він не мав на що скаржитись. Дівчата не обділяли увагою пестунчика долі, ставного чорнявого випускника з голубими очима, а він з прихильністю ставився до кожної з них, за що дістав солодке прізвисько – Збирач поцілунків. Отак би Юліан і втішався їх обіймами та ласкою до кінця літа, та немилосердна доля провернула з зарозумілим парубком злий жарт.

Отож, одного, значить, дня, коли обідній зал туристичної бази заповнився галасливими дітлахами, з-за одного зі столів почувся пронизливий дівчачий вереск. Усі збіглися на сенсацію, з’юрмилися довкола злощасного столу. І виявилося, що один з відпочиваючих, котрим був герой-коханець Юліан Горняткевич, з необережності впустив собі ножа на ногу. Гостре лезо пересікло вену і з неї юшила густа темна кров. Усе б нічого – два-три шви в умовах перев’язочної та марлева пов’язка, однак, для юнака ця банальна травма стала крахом його лицарської слави, бо щойно він побачив кров на своїх руках, його обличчя позеленіло, а потім він і зовсім втратив свідомість. Медсестрі ледь вдалося привести його до тями.

Через годину керівництво табору викликало санавіацію. Юліана гелікоптером відтранспортували в обласну лікарню, з якої він повернувся додому. Ціле щастя, що він не чув усіх тих шпильок про своє ганебне падіння.

- А ти певна, що її приймають у такий час, до того ж у неділю?