XVIII

Якби у Юліана була хоч крихта здорового глузду, яким він час до часу все ж послуговувався, йому б одразу довелося визнати, що Ліана Рижан з категорії тих непомітних дівчат, товариства яких він зазвичай уникав. Красуня? То й що з того? Їх сотні довкола. Талановита скрипачка? Теж не єдина на білому світі. Але вона сподобалась Яну, чим заслужила собі почесне місце винятку з правил, тому всі прийняті ним рішення не мали нічого спільного з раціональністю. Суцільне божевілля…

Спершу вони відвідали найближчу аптеку за рогом, де накупили усіляких пігулок, пляшечок, бинтів та мазей, а тоді вона повела його за собою у підземку й пригостила гарячим чаєм та булочками двох сутулих, вкутаних у непривабливе лахміття, чоловіків зі шрамами на обличчі, з котрими бесідувала так, ніби знала ціле життя.

- Я проспала, тому булочки не зовсім теплі, - виправдовувалась Ліана, швидко перекладаючи у поліетиленовий пакет дещо з придбаних медикаментів, правда, що саме, Юліан не міг розгледіти, зважаючи на відстань між ними. Увесь час, поки його супутниця розливала в заздалегідь наготовлені щербаті горнятка паруючий чай з термосу та частувала безхатьків цигарками, він тримався осторонь і тільки спостерігав, перехоплюючи час від часу невдоволені погляди чоловіків. Ще б пак! Якийсь випещений франт прогулюється тут, як по екзотичному променаді.

Кількома хвилинами пізніше, після цього „коктейлю”, вони попрощалися з ними своїми зарослими грубою щетиною беззубими посмішками, а Ліана повела його вузькою стежкою вздовж облупленої розмальованої графіті стіни, вглиб закинених новобудов. Йдучи за нею, він ретельно зважував кожне слово, що мав намір вимовити вголос. І наважився тільки тоді, коли вона зникла у дверній проймі панельної висотки. Взагалі-то, він нічого не сказав. Тільки зупинився.

- Сміливіше. Твій страх безпідставний… - озирнулася вона.

- Я б не був таким певним.

- Зазвичай, Каріне складає мені товариство. Втім, сьогодні у неї післяобідній ефір на радіо.

- У таких місцях вештається багато пройдисвітів, - турботливо мовив він та підійшов ближче. Прогулянка низами великого міста його не дуже захоплювала.

- І кого ти відносиш до цієї категорії?

- Ти страшенно ризикуєш. Тут на кожному кроці на дівчат чатує небезпека.

- О, повір, мені. Я добре це знаю. Та небезпека – слово з кількома значеннями та відтінками Наприклад, мої друзі з підземки сказали, що ти теж небезпечний…

- Для кого? – мало не обурився Юліан.

- Для мене.

- Для тебе?

Ще хвилю по тому він помовчав від спантеличення, а тоді голосно та майже істерично засміявся. Його очі ще ніколи так широко не відкривалися. Від здивування. - Ти ж бо не думаєш, що я здатен завдати кому-небудь шкоди? Тим більше - тобі? Обґрунтуй – но свою відповідь.

Він вимагав від неї розуміння, та Ліана, здається, не поспішала його проявити. Нічого не сказала, тільки повернулася та зникла у коридорних сутінках. Коли Юліан обігнав її та перегородив дорогу, вимагаючи відповіді, вона нарешті відповіла:

- Боже, я просто не вірю, що ти серйозно! Ти справді не вловлюєш?

Юліан похитав головою, розводячи руки в сторону. Він не брехав.

- Розумієш, - почала вона, опускаючи очі. – Небезпека, що йде від тебе…

Ліана запнулася від його виставкової пози замилування нею і наполегливого очікування відповіді, а його тіло, раптом, пройняв короткий солодкий спазм. Усі відтінки цього відчуття були незнайомими та геть інакшими від тих, до яких він звик. Він не міг підібрати їм назви і навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, як та млість у тілі повторилася знову. Віддавшись їй, Юліан заплющив очі, а коли розкрив їх, побачив, що дівчина навпроти нього спостерігає за ним з неприхованою тривогою та широко розплющеними очима і, здається, більше не певна у відповіді, котру мала намір озвучити. І зміст котрої він несподівано усвідомив.

- Все гаразд? – обережно запитала Ліана.

- Так, - швидко відповів він, а коли вона пішла далі, на цілі груди вдихнув морозного повітря. Той ковток погасив гаряч всередині нього і тільки тоді він подався слідом за нею.

Незважаючи на відсутність дверей та вікон, Юліан швидко заблудився в анфіладі цієї хитрої будівлі. Тільки коли з самого кінця коридору донеслися звуки оживленої бесіди, перемежованої кашлем, він збагнув, де шукати утікачку. Без остраху зайшов у напівтемну кімнату, вікна якої ззовні були забиті щільно прикладеними одна до одної дошками, а вогник на підлозі з гравію додавав тій імпровізованій оселі якогось задушевного затишку. Згорблений у три погибелі господар, з вкритим лепом обличчям, котрий курив якусь смердючку та, певне, тільки зранку очуняв після учорашньої гулянки зі спиртовмісними рідинами, критично оглянув його з ніг до голови, а тоді перевів очі на Ліану, що зрозуміла його без слів:

- Він новачок, не хвилюйтесь.

По тих словах він поскаржився на біль у череві та про присутність Юліана одразу ж забули. Побесідували мирно про погоду, капосні морози, несправедливий світ зовні, політику та олігархів, навіть янголам за нещасливу долю дісталося на горіхи, а тоді попрощалися до наступного візиту. Після цих відвідин, він не міг стримати іронії, змішаної з роздратуванням: