XVII

Вони пройшли у зворотному напрямі дві сотні метрів. Пройшли майже мовчки, бо вітер злісно кидався холодними поривами та лапатим снігом, котрий зима щедро вимітала зі своєї комори. Юліан поклав сумки та квіти на заднє сидіння, галантно відкрив перед нею передні дверцята, а тоді, зайнявши місце водія, увімкнув двигун для прогрівання. Русанка примостилася зручніше, зняла свої в’язані рукавички та кілька разів хукнула на задубілі кінцівки. Увесь цей час вона відчувала на собі його погляд: прискіпливий та гарячий, від якого всередині все завмирало. Ціле щастя, що щоки червоні від холоду. Та що вдієш? Сама напросилася на його товариство, хоча й не могла пояснити причин прийнятого рішення. Просто так вирішила…

Юліан тим часом увімкнув радіоприймач та налаштував його на хвилю з класичною музикою.

- „Дунайські хвилі” Івановича, у виконанні Лондонського філармонічного оркестру, - мовила Русанка і з сумнівом глянула на Юліана: - Ти знав, що це мій улюблений твір?

- Ні,- заперечив він, рушивши з місця, й засміявся: – Але тепер запам’ятаю.

Від несподіваної пафосної репліки вона дозволила собі трохи затримати погляд на його профілі й це переконало її в правдивості почутих слів.

- Напрошуєшся у приятелі?

- А чом би й ні?

- Тоді маєш знати, що я страшенно перебірлива в друзях…

- І які ж у тебе критерії?

- Тільки один – відсутність певних недуг.

Вони зупинились перед світлофором, що горів червоним, і його реакція – глибокого зніяковіння та широко відкритих очей – потішили її найбільше.

- Якась дискримінація виходить, але я цілком здоровий.

Русанка ледь не зірвалася від задавленого сміху й доброзичливо провадила далі:

- Зараз перевіримо. Отож… Я не воджуся з тими, хто страждає на зарозумілість та послуговується поганими манерами, лукавства у жодному виді не визнаю, а до тих, які носяться зі своїм гонором, ніби з писаною торбою, я й близько не підходжу.

- А, плюсуєш мої недоліки… Оригінальний спосіб, кращого й годі придумати.

- Так, я авантюристка, та сьогодні з власної волі мусиш мене терпіти.

- Нічого, я не нарікаю, - спокійно відповів він. Й хоча у її словах було більше правди, аніж вигадки, Русанка зовсім не мала наміру його образити, про що він, певне, здогадався. Вийнявши з рукавиці пластикову картку, котру сховала від негоди по дорозі, вона покрутила її між пальцями й загадково посміхнулася.

- Ага, я про головне забула. Я страшенно марнотратна… Не боїшся, що спущу всі заощадження з твоєї казни?

- Нічого, я якось це переживу…

- І чому мені здається, що твоя щедрість не має нічого спільного з добрими намірами? – з докором запитала вона, знявши з шиї шаль й повернувшись до нього боком. Цієї миті „Дунайські хвилі” змінились акордами Першої Балади Шопена. - Зізнайся, що ти просто хочеш підкупити мене…

- А тобі ніколи не спадало на гадку, що саме такий я є насправді? – грубо та роздратовано обірвав її Юліан, нахмуривши брови. Русанка з переляку ледь не підскочила на місці. Й хоч не повірила йому, бо звучало це як запевнення вола, начебто йому присвоїли степінь магістра, не стала заперечувати й відвела голову до бічного вікна.

- Усе залежить від того, хто поруч, - продовжив він, трохи злагіднівши.

- То значить – ти лицемірний?

- Час від часу усі кривлять душею. Тільки, не всі зізнаються…

Русанка не заперечила, не знайшовши в голові потрібних аргументів.

- Образилась? – по хвилині мовчання запитав Юліан, все досі незмінно дивлячись уперед. – Пробач, марно, я це сказав.

- Ні, - миролюбно заперечила вона. – Адже, ти правий. І я поспішила з висновками, бо ж зовсім тебе не знаю.

- Зате я знаю щось про тебе…

Вона нервово повернула голову на його впевнений голос. І тут їх погляди зустрілися, бо саме він затіяв інтригу та, звісно ж, передбачив її реакцію. Втім, це тривало тільки мить, а потім він знову зацікавився засніженою бруківкою.

- Жодне товариство, річ чи обставина ніколи не змусять тебе бути тим, ким ти не є…

- Звучить надто драматично, - мовила вона у відповідь. - Як виклик…

- А може ти надто глибоко усе сприймаєш?

Юліан з лукавим шармом посміхнувся, увімкнувши двірники на швидкий режим, а вона примирливо піднесла руку:

- Гаразд. Краще нам змінити тему.

- Не маю причин, аби відмовити тобі. То ж може ти розповіси мені про свою таємничу місію?

- А розповідати зовсім нічого! – Русанка знизала плечима й поспішила додати: - Припаркуйся, де можна. Ми приїхали.

- То ти завжди так невтомно працюєш? У Писанні сказано в святий день відпочивати…

Вона глянула на нього, запідозривши у тих словах якийсь виверт, й не могла вирішити – подобається він їй чи ні. Як сміється – здається геть легковажним, саме таким, яким вона його пізнала. Коли ж поважніє – як от зараз – його обличчя збагачується не притаманними для таких, як він, штрихами, чи то зрілого шарму, чи то зловісної небезпеки. Своїх емоцій з цього приводу Русанка, звісно ж, не видала. Тільки задирливо мовила: