XVI

Це сталося у ніч з суботи на неділю. Щось у його житті змінилося, але він не розгледів. Не міг зрозуміти, що саме. І тільки тепер, стоячи на самоті на засніженій непривабливій зупинці під старим каштаном та спостерігаючи за сміливими чуйностями, якими Русанка обмінювалася з незнайомцем, Юліан зрозумів, що вона і є причиною. Тільки чого саме – досі залишалось таємницею.

Насправді, він розумів, що все це придумав Ян. Змусив його – з власної доброї волі – вибачитись перед нею. Яким способом? Старим та перевіреним, адже вони дружили ціле життя і надто добре вивчили один одного. Яну залишалося тільки видати своє зацікавлення цією дівчиною і цього було достатньо, аби нею зацікавився Юліан. У подібних діях завжди зберігалася логіка, бо, не зважаючи на свій гурманський хист у виборі дівчат, він все ж більше довіряв смакам Яна.

Утім, цього разу все починалося інакше. Він і не думав, що дівчина йому сподобається. Точніше, думав про неї, як про музиканта, бо ще тільки вчора постановив собі хоч трохи часу обійтися без жіночих обіймів. Та вранці, коли він ще літав у снах, його голову несподівано обсіли нав’язливі ідеї. То був такий різновид хвилювання, котрого до сьогодні він ще не пізнав. Його не бентежив ані новорічний концерт, ані озлоблена Вікторія, чи той факт, що в таку погоду він змушений вийти з дому. Його мучило щось значно очевидніше, аніж мороз та хурделиця за вікнами теплого помешкання, у каміні якого потріскували дрова. Хвилину по тому він вже телефонував Мігелю, а дорогою розробив цілий план, як відбудеться їх зустріч. Й так поспішав, що навіть забув поголити дводенну щетину.

Спершу і справді все складалося добре. Обоє поводились, як звично: він загравав з нею, вона – тримала марку неприступності. І так тривало до часу, поки він не взявся з’ясовувати, чим же вона так зацікавила Яна. Звісно, безглуздо стверджувати, ніби тих кілька хвилин, спільно проведених на морозі, могли щось вирішити. Та вартувало йому хіба один раз заглянути їй в очі, глибше та довше, аніж він дозволяв собі з іншими паночками, результат виявився зовсім несподіваним для нього самого. Це відчуття ні з чим не порівнювалося, хіба заінтригувало. А коли він мав намір продовжити своє дослідження в більш затишному місці, несподівано з’явився той незнайомець.

Але справа була не в ньому. І навіть не в тому, що Ліана дозволила йому себе обійняти та поцілувати. Ні тим більше в кількахвилинних приязних теревенях з посмішками просто в нього на очах. Увесь цей час Юліан спостерігав за тим лицедійством з неприхованою тривогою – ходив по колу, бавився запальничкою, а потім, раптом, збагнув, що свою реакцію міг би назвати як завгодно, якби схотів себе здурити, проте ревнощі – те дріб’язкове отруйне почуття - то і є безпомильно правильна та чесна відповідь.

За неповних десять хвилин, попрощавшись з незнайомцем, Ліана повернулася до нього. Усміхнена, щаслива, з сяючими очима й від того, не зважаючи на посинілі губи та обвітрене обличчя, якась зовсім гарна, хоча й без того природа нічим її не обділила. Хіба його, телепня, розумом, що помітив це тільки тоді, коли її ледь не вкрали у нього з під носа. Коли ж йому було до неї, адже, вчора злість на Вікторію, а згодом божевільна радість від тріумфу над нею, якою він тішився, ніби чорт грішною душею, заслонили усі земні юнацькі відчуття.

- Домінік мав намір підвезти мене, - з жалем мовила Ліана, повернувшись, а Юліан відчув у своєму тілі якусь дивну полегкість.

- Ну, а ти?

- Не залишати ж тебе одного. Ще заблудишся. До того ж, я послужилася тобою. Сказала, що ти мій хлопець. Не заперечуєш?

Від несподіванки та здивування він високо звів брови, а вона одразу ж чемно пояснила:

- Пробач, та я не знаю кращого способу делікатно відмовити дуже наполегливому кавалеру…

- Чи значить це, що я пробачений?

- Яка тобі різниця? Пробачу я чи ні? Що це змінить?

- Багато чого…

- Твій статус негідника?

- Обов’язково. Я стану ощасливленим негідником.

Ліана дзвінко засміялася й підійшла до рюкзака та санітарної сумки, складених на лавці. Тільки тоді за букетом троянд Юліан помітив у її руці купку банкнот.

- Що це? – запитав він, сховавши запальничку. Тоді одягнув рукавиці.

- А на що схоже?

- На багацько грошей.

- Бо це і є багацько грошей.

Він на мить замислився, а коли вона глянула на нього, спробував втримати візуальний контакт. Цього разу вдалося трохи довше. Довше, та зовсім не достатньо, щоб зрозуміти її хоч трішки.

- Хочеш почути пояснення?

Він недбало кивнув.

- Неподалік шпиталю у Зимогір’ї, де працює мій батько, знаходиться гірськолижний курорт. Розваги стрімголов не завжди закінчуються благополучно, часом й нещасні випадки трапляються. От він і ставить людей на ноги. Втім, професор Рижан - чоловік занадто принциповий…

- Тому вдячністю пацієнтів користуєшся ти?

- Ні. Мені їх вдячність не потрібна, але в нашому місті повно таких, котрим поталанило менше, ніж нам з тобою.

- Це називається здирництвом.

- Називай це - як захочеш. Втім, коли сьогодні ніхто не помре від голодного виснаження та холоду, я готова вчинити цей гріх.