XIII

Було близько дев’ятої вечора, коли до них приєдналася Вікторія. Незважаючи на те, що в залі, котрий у присутності несподіваної візитерки враз перетворився на темницю з дитячих байок, на хвилю мигнуло світло, Русанка розпізнала її за зловісними кроками пружної ходи. Не дівчина, а справжня дияволиця. Переглянувшись по-змовницьки зі споважнілим Яном, вони одночасно відпустили руку один одного, хоча було марно сподіватися, ніби Вікторія нічого не помітила.

- Що? Уже запала на його гарне личко? – безцеремонно присунувши стільця, вона одразу пішла в наступ своїм солоденьким голосом, у якому не кожен розпізнав би єхидність. - У тебе дивне товариство, - звернулася вона до Яна, не дозволивши Русанці навіть слова вставити. - Завів собі ще одну прихильницю?

- А ти заздриш?

- Чого ж мені… - Вікторія хитро глянула на Русанку своїми лукавими очима, схожими на очі бестії, та переможно усміхнулася. – Це ж не я втрачаю марку…

- Взяла собі за орієнтир зіпсувати нам милий вечір? Чи може у твого візиту інша корисна ціль? Чи ж не продемонструвати нам своє дивовижне зцілення?

- Про що ти? Не шукай у всьому вигоди…, - вона повернула голову в сторону Ліани та глянула на неї так, що аж мурашки за спиною пробіглися. Не холод, а вічна мерзлота.

- Я розчарую тебе, бо в нашому світі безкорисливість – риса вкрай рідкісна. Навіть неприглядна квітка має свої корисні цілі, коли на неї сідає деренчливий джміль….

Вікторія спромоглася на гримасу, що нагадувала посмішку.

- Ти глянь, просто янгол, коли захоче! – апофеозно вигукнув Ян.

- Я виглядаю аж так безпорадно, що мене треба втішати похвалами?

Ян знову запитав про причину її візиту, а вона, ніби щупальцями, обвила тонкими пальцями ніжку келиха з вином, що належав Русанці, та жадібно випила його до дна. Цей жест трактувався не інакше, як: „Начувайся, я заберу в тебе все, до останньої краплини”.

Русанка спробувала заспокоїтись, щоб не видати власного спантеличення. А тим часом у їх переглядання втрутився Ян, котрий, мабуть, розгадав лихі наміри несподіваної гості:

- Віко, я думаю, рахунок ти маєш виставити для Юліана. З нами хіба свій час змарнуєш…

- Зайняв позицію гравця оборони? Тільки не те поле стережеш, любчику…

Вона вийняла тонку дамську цигарку та примостила її поміж нафарбованих губ. Ян приязно підніс їй вогню, але цей жест нею був розцінений, як знущання, на що разом з клубком диму з її горла вирвалось стримане обурення, причому звернене до Русанки:

- Рання слава - надто тяжка ноша для другокурсниці? Ти так не вважаєш?

- Я зовсім не претендую на твоє місце, - спокійно зауважила дівчина.

- Давай, я розповім тобі, як все буде. Адже ти такий самий піхотинець, як і я. І коли перестанеш приносити їм користь, вони без жалю пожертвують тобою.

Вікторія елегантно перемістила цигарку з рота поміж пальці та, відвівши руку вбік, нахилилася до неї так близько, що Русанка змогла роздивитися перлину сережки в її носі. І поки Вікторія, раз у раз поглядаючи на Яна, спокій якого тільки підсилював її істерію, стала викладати свою теорію про абсолютну залежність Русанки від Юліана, вона не могла не помітити, як до її аристократично блідого личка з ніжними рожевими пелюстками роз замість щік неймовірно пасував цинізм. З цим порівнянням не могло змагатися навіть зіставлення, як пасують зірки нічному небу, осені - жовтий багрянець на деревах, а пахучій конюшині - товариство джмелів.

У Вікторії була гарна фігура, вузькі кістки, королівська хода. Русанка подумала, що такий тип краси є ідеалом для кожного чоловіка, тільки не кожному до снаги собі у цьому зізнатися. І дарма, що вдача її випещена, бо на фоні цієї білявки усі, кого вона знала, виглядали простакувато.

Поринувши в роздуми, Русанка навіть не збагнула, коли поміж Яном та їх гостею спалахнула гостра суперечка. Те, що вона почула, запевне становило розв’язку конфлікту, в якому Вікторія відстоювала свої позиції з завзяттям, яким навіть скупий лихвар не міг похвалитися.

- Ти сплутала гордість з самототожністю, а це страшенно шкодить грі. Я не проситиму за тебе Юліана, до того ж, ти не гірше за мене знаєш, що я йому не указ.

- Послухай! – Одержима амбіціями дівчина, очевидно, не мала наміру так легко здаватися. Вона підвелася, обійшла довкола столу та вмостилася до Яна на коліна, прийнявши виставкову позу делікатесів на вітрині, якими продавці хочуть звабити перехожих.

Русанка відчула, які від тієї непристойності, обличчя спалахнуло багрянцем, утім, вона не відвела погляду. Їй було страшенно цікаво, що ж на те скаже Ян…

А він навіть словом не обмовився. Обійняв дівчину за стан, а тоді глянув на Русанку, в котрої від хвилювання звело не тільки рухи та голос, а й навіть думки. А він ніби тільки й того чекав, бо відразу ж задоволено посміхнувся. На одну дрібну хвилю, якої б виявилось досить, аби вмерти з розпачу, Русанка вирішила, що Ян зліплений з того ж самого, зіпсованого залежаними дріжджами тіста, що й прекрасна німфа в нього на колінах. А коли він взяв її за руку, дівочому розчаруванню не було краю. Вона вирішила негайно піти. Одначе, юнак несподівано продовжив. В його очах з’явився дивний блиск, а сам він мовив гарно наставленим голосом: