VII

- Треба перенести прослуховування. У нас немає вибору…

- Виграємо час до понеділка, а там спробуємо врятувати ситуацію…

Юліан постукував ручкою по поліровану дерев’яному столі, застеленому паперами, й не брав участі у розмові за спиною. Він, звісно, знав, що Вікторія не янгол, але не хотів вірити, що через порахунок з ним вона могла підставити увесь колектив. Та від самого ранку її телефон не відповідав і він, певне, був єдиним, хто ще сподівався, що Вікторія таки прийде.

- Ми мусимо щось вирішити, - впершись руками на стіл, без злорадості мовив Ян та стурбовано озирнувся. На обличчі Юліана не ворухнувся жоден м’яз, хоча він ледь стримував притаманну своїй вдачі імпульсивність. Тоді ж у дію пішли цигарки. Просто у концертному залі.

- Ох, як же дорого коштуватиме їй цей відчайдушний крок!

- А чого ти чекав, знехтувавши нею?

Юліан не відповів; тільки смачно затягнувся димом і прислухався до розмов довкола, в яких, здебільшого, у тій катастрофі – а це без сумніву була катастрофа, - звинувачували його. І в принципі, були праві, чого душею кривити.

А потім враз настала могильна тиша. Було чути навіть, як на дворі падає сніг.

Юліан погасив цигарку та посміхнувся, бо десь на рівні підсвідомості вже знав, що такого незвичайного побачили усі присутні за його спиною. Йому навіть не треба було озиратися, він і так знав, що Вікторія таки прийшла. Підводячись, він перехопив погляд Яна, котрий застеріг його від вчинків, за котрі він потім може пошкодувати. Позиція типового конформіста йому, звісно, не подобалася, бо таких він зневажав. Одначе, саме зараз йшлося не тільки про нього.

Отож, Юліан підвівся, затамував подих і аж тоді повернувся. На сходах, на самому вершечку, і справді стояла Вікторія, побачивши яку, він одразу змушений був визнати, що вона таки справжнє стерво. І справа зовсім не була у зверхній посмішці та чорній елегантній сукні, в якій вона нагадувала тьму в тілі чи темних окулярах, що доповнили той показовий траурний ансамбль одягу. Тут не йшлося навіть про білого пекінеса на згині її ліктя, котрий, одначе, дратував Юліана своїм голосним щенячим дзявканням. Усе було до банальності просто – у Вікторії була загіпсована права рука. Якби він міг порівняти це пізнання із дією сили, то це виглядало б так, наче його зненацька відкинуло до стіни.

„Діяння майстра, - подумав він та глузливо посміхнувся сам до себе”. А виявляється, він зовсім не знав Вікторії. Натягнула тятиву за його спиною й без жалю поцілила просто в десяточку. Та не було ані нестерпного болю, ані агонії. Просто вже цієї миті він точно знав, що програв щойно розпочату битву, адже вона виявилася хитрішою. Зірвала репетицію, аби принизити його, а далі – як вже складеться.

Просто, втім не менш геніально.

Вікторія, тим часом, стала спускатися вниз, привертаючи до себе увагу своєю манірною ходою та демонстративною зухвалістю, адже ніхто з присутніх навіть на мить не повірив, що вона справді зламала руку. Усі давно розпізнали її фальш. Та що вартує приниження чоловічої гідності у порівнянні з працею та стараннями усіх тих людей? Для Юліана відповідь була очевидною і він вирішив спробувати. Головне, не показати їй свого хвилювання, котре спрацює проти нього самого.

- Віко, ти ж просто забула попередити про спізнення? Правда ж? У тебе має бути просто неймовірна причина, щоб виправдати таке грубе порушення правил.

- Ти насмішив мене, любий. Чи може справді не розумієш? – уїдливо почала вона й зупинилася на достатній для бесіди відстані. Сонце, що на мить показалося з-за хмар, видовжило її тінь, яка накрила собою частину сцени та тих, хто стояв поблизу. І це вибране нею місце на підвищенні тільки зайвий раз підтвердило те, що Юліан і так знав: їй потрібен тільки показовий публічний суд. І репетиція – якраз вдала нагода.

- Авжеж, розумію, - спокійно відповів Юліан, зняв піджак та недбало відкинув його на спинку крісла. Потім підійшов ближче до неї та схрестив руки на грудях. – Помста, це так по жіночому…

Він звів розмову до іронії, хоча почувався метеликом у її долонях. О! І більше ні на що не сподівався, адже добре знав, що трапляється з беззахисними створіннями, які щойно вилупились з лялечки та мали необережність потрапити до хлопчачих цікавих рук. Незважаючи на це, він зробив ще два кроки назустріч. Якщо програвати, то вже з гідністю.

- Та сьогодні ти перебрала міру. Це низько, навіть для тебе, адже ти саботуєш не лише мою роботу, а місяці праці цілого студентського колективу. Про них ти подумала?

- З якої радості? Вчора ти не дуже хвилювався про мене.

- Віко! Давай ви на одинці розсудите свої проблеми… - командирським тоном втрутився у розмову Ян, ставши поруч з другом.

- А ти не втручайся, - набундючилась Вікторія. - Ви обоє коржі з одного тіста. Ондечки стоїть твоя ганьба…

Вона вказала поглядом на Аліну, від чого дівчина округлила очі, однак ніхто не ворухнувся. Тільки Юліан подався вперед, котрого Ян цієї ж миті зупинив, зловивши за лікоть:

- Це не робить тобі честі.

- Ну навіщо ти руйнуєш, усе що було між нами? – заскрипів зубами Юліан. Ціле щастя, що Ян ще досі його тримав.