VI

У читальному залі, що знаходився на шостому поверсі консерваторії, був справжній аншлаг. Хтось щось шукав у картотеках, хтось повертав підручники. Сотні ніжок крісел то висувалися, то засувалися. Десь у кінці роздалася голосна трель мобільника й працівниця знервованим голосом зробила безадресове зауваження.

Русанка примостилася за першим столом, вийняла читацький квиток та обміняла його на кілька посібників з музичної літератури. Якщо вже додаткового уроку по гармонії не буде, бо викладач захворів, то може їй вдасться зібрати хоч трохи інформації для реферату. Не дарма ж прийшла.

Та натхнення вистарчило рівно на кілька хвилин. Русанка без особливого ентузіазму гортала сторінки, а коли знаходила потрібну замітку, читала її кілька разів підряд та ніяк не могла вникнути у прочитане. І зовсім не шум заважав зосередитись, а передзвін думок в голові. Сонце торкалося промінням дахів, небо нагадувало лавандове поле, і в цей час на іншому кінці міста її брат випікав свої пиріжки. Він, як і вона, беззастережно любив зиму й це об’єднувало їх, де б вони не були.

По ще кількох змарнованих хвилинах Русанка зрозуміла, що на реферат наснаги сьогодні їй точно не вистарчить. От тільки віднесе Каріне телефон й одразу приступить до заняття. Повернувши підручники та журнали й, накинувши на плечі пальто, вона спустилася на третій поверх, де поміж кафедрою скрипки та залом з історичними розписами Петра Холодного втиснулися двері, що вели до нового концертного залу, заради якого кілька навчальних авдиторій та навіть один кабінет завідувача перетворили на склад старих підручників та зламаних інструментів.

Про цей зал без назви, як і про усе нове та невідоме, серед студентів та викладачів ширилось не мало чуток. Сама ж Русанка бачила його хіба зовні – громіздка конструкція незрозумілої форми, зведена над їдальнею та верхівками сосен і щільно прилягаюча до навчального корпусу. А от про облаштування зсередини вона знала з розповідей Каріне. Приятелька без угаву теревенила, який він просторий, зі стінами золотистого кольору та дерев’яними декораціями. А ще про баланс звуку та відмінні акустичні властивості. Це вам не будь-що, самого метра з Європи викликали, аби звучання не підвело. У словах Каріне, звісно, було багато пафосу, втім, хай там як, та цього року й усі наступні їм не доведеться винаймати філармонію, аби провести „Дні Моцарта”.

У них тепер є власна. І це страшенно тішило.

Біля непримітних відкритих навстіж дверей, якими концертний зал сполучався з начальним корпусом, було малолюдно. Зате далі, в сніжно-білому, задимленому цигарками коридорі, з якого можна непомітно увійти за лаштунки або пройтися далі та зайти з кінця залу, Русанка налічила зо два десятка студентів, розбиті на дрібні гурти. Вони жваво щось обговорювали, кілька з них звернули на неї увагу й без сумніву могли покликати Каріне. Та вона не наважилась попросити, тому пішла далі. Почувалася, ніби в картинній галереї, бо одну стіну коридору прикрашали величезні чорно-білі портрети великих композиторів.

- Я мріяв, що побачу вас якнайшвидше… - раптом почувся позаду знайомий голос. Русанка зупинилися й боязко озирнулася.

- І ось, не пройшло й години, як це сталося. Ви ж не станете стверджувати, що це випадковий збіг обставин?

Ян порівнявся з нею й теж зупинився. Навіть без свого елегантного пальто, що ідеально підкреслювало його фігуру та бездоганний смак, він мав привабливий вигляд. Стояв поруч та пильно вдивлявся в обличчя; її ріст сягав рівня його очей – зручно, аби схилитися та поцілувати, еге ж! „Дурна”, - про себе подумала Русанка та усі лаври своєї симпатії списала на скрипковий футляр у руках співрозмовника й собі доклалася до жарту:

- Звісно, що ні. Випадковість – це занадто примітивне пояснення такої зустрічі, якщо врахувати, що я тут вперше. Втручання долі, не інакше.

- Вирішила прийняти моє запрошення?

- Ні, я тут з іншого приводу. Шукаю свою забудькувату приятельку, - вона поглядом казала на мобільний телефон Каріне, затиснений у долоні, - й водночас милуюся цим архітектурним шедевром.

- Тоді я побуду твоїм гідом… Русанко! Ласкаво просимо…

- Я не пам’ятаю, щоб говорила, як мене називають…

- Бо ти не казала… Я трохи пошпигував за тобою.

Ян рукостисканням привітався з парубком, що вибіг назустріч, та галантним жестом запросив її всередину.

- Ну як? Подобається? – запитав він задоволено і зняв з її плечей пальто.

- Казковий зал! – без роздумів відповіла вона, наглядно переконавшись, що в розповідях приятельки не було перебільшення. По-справжньому еклектичний інтер’єр – рухома оркестрова яма, нижче рівня партеру, височезні стіни з гігантськими люстрами, глядацькі місця довкола овальної сцени, розташування яких забезпечувало відмінну видимість з будь-якого куточка залу. А для музиканта й більше й не треба. Від того видовища у Русанки аж подих перехопило, вона навіть не відчула, коли Ян легко підштовхнув її сходами вниз, не говорячи вже про загальне напруження серед присутніх, за частотами близьке до паніки.

- Усе так продумано…

- Тут досі тривають заключні декораційні роботи, то ж найкращі враження ще попереду.

Вони впритул наблизились до сцени і Ян рукою вказав у напрямку Каріне, що сиділа за чорним роялем марки Steinway & Sons з імператорської колекції поруч з Мігелем у навушниках.