V

Ян спостерігав за Русанкою, аж поки вона не зникла з виду, і тішився припущенням, що сказане нею „якось” на запрошення, що випадково злетіло з його уст, більше нагадувало делікатну відмову, без визначеної категоричності. Він поправив комір свого пальта та спробував зосередитись. Збагнув, що в його голові все ускладнилося тієї самої митті, коли він зустрівся з Русанкою. Ще ніколи він не стояв так близько від її очей. Худенька, невелика на зріст, а стільки стійкого духу в дівочому крихкому тілі. Боже, та він ледь не видав себе, останньої миті зупинившись, аби не спитати, куди вона подівала свою розкішну косу. Чи бува не обрізала? Тоді усередині все похололо, та Ян знав: морозний вітер тут ні до чого. А потім ракове сонце відбилося в її очах. То був інший вимір. Два сонця освітили його день і він відчув себе в раю. Де ж іще може світити два сонця, як не в раю?!

Думаючи про Русанку, Ян збагнув, що мила його серцю дівчина виявилася не зовсім такою, як він уявляв собі на відстані. Це відчуття зрівнювалося із сприйманням Парижа через картинку. В уявах пересічних людей Париж був місцем романтики та шарму. Це робило його далеким, недоступним, якимось божественним олімпом. У підлітковому віці Яну пощастило вперше побувати у Парижі й виявилось, що там живуть звичні люди, зі своїми щоденними проблемами та амбіціями, котрі кожного ранку виносять сміття та викидають його у контейнери, що на вулицях багато жебраків-музикантів, а у віддалених районах – безпритульних собак. Ян вважав це незрозумілим парадоксом, проте такий Париж подобався йому значно більше.

Сьогодні відбулося щось подібне, бо Русанка зблизька виявилася не такою, як здалеку. Він гадав, що знає про неї все, а сьогодні без заплетеної коси на плечі, навіть не упізнав її. Лише потім, придивившись до дівочого личка, до виразних сіро-голубих, все ж більше сірих, очей та злегка рум’яних щік, що кольором нагадували згаслу ранкову зірку, він зрозумів, як жорстоко пожартувала з ним доля. Тверда постанова собі кохати її на відстані враз виявилась пустими словами. Ян більше не уявляв собі, як зможе виконати всі пункти цієї угоди із власним сумлінням, бо досить було провести у товаристві Русанки всього п’ять хвилин, як він зрозумів те, чого Гай ніколи не міг йому розповісти, те, що умів розгледіти лише чоловік, котрий сприймав її як жінку.

Ян відчинив двері та, привітавшись з вахтером, поволі піднявся на перший поверх. Довкола тихо, на сходовій клітці немає звичної метушні, ніби усіх попередили про вибухівку десь у підвальному приміщенні. Ще раз згадав личко Русанки без вад. Це вдалося йому легко, бо пам'ять чітко зафіксувала її образ. Один дотик, два погляди – ось скільки вистарчило, аби цілком втратити голову. І рівновагу. Спонтанний параліч зовсім не був симптомом його хвороби, бо більше стосувався думок, а не тіла, хоча запаморочення виявилося цілком реальним. Ян зупинився та притулився до обшитої у пастельних тонах деревом стіни. Всього на хвильку, щоб втихомирити різноголосся в голові. Тоді піднявся на третій поверх, де його під кабінетом вже зачекався Юліан. Давно він не бачив його таким бадьорим, в очах з’явились бісики… Яким був шибеником, таким і зостався. Колись Ян теж полюбляв бешкетувати, але життя стесало той юнацький максималізм. Його виправдана розважливість була більш гіркою за полинову настоянку і тільки Юліан, окрім батька, знав її справжню причину.

- Ти вже тут?

- Це ж логічно. Я ж казав, що буду першим…

- Останнім часом твоя логіка не відрізняється здоровим глуздом… Зміни шини на зимові, а то ще когось підріжеш…

- Ти навіть не злишся?

- Ні. Більше того, навіть тобі вдячний…

Ян згадав про Русанку, відчинив двері свого кабінету та галантним жестом запросив друга всередину – власні 15 метрів квадратних, на які втиснулися фортепіано, книжкова шафа, старомодна вішалка та стіл з кріслами.

- Я увійду? – вишкірився Юліан і, роздягнувшись, став виймати з портфеля свої нотні записи.

- Кави?

- Подвійну, якщо можна…

- То що там у вас з Вікторією сталося? У тебе такий вигляд, що мені здається - час пити шампанське.

- А що у нас могло статися? Одна крайність, потім інша…

- Знаєш, твою ситуацію аж ніяк не назвеш критичною…

Ян увімкнув обігрівач, чайник, а тоді з-під лоба глянув на друга:

- Гляди лишень, так просто вона не поступиться… Для того, хто чекав на передзвін весільних дзвонів – це справжня трагедія.

- Ну, які там весільні дзвони?! - злостиво відмахнуся Юліан та, вийнявши з кишені пальто цигарки, примостився на підвіконні. Відсунувши білі матові жалюзі, він прочинив вікно. - Наші стосунки з Вікторією розладились давно. Як старий рояль, котрий знищила спека… Будеш?

- Ні, не сьогодні, - Ян відмовився від цигарок та взявся готувати каву.

- Тоді я буду солідарним…

- Я розумію, тобі хочеться скоріше стерти з пам’яті її та все, що з нею пов’язане. Та ти знаєш Вікторію ліпше від усіх нас. Непередбачуваність – шкідливий складник її характеру. До того ж невід’ємний, як цукор у соці. Пробував коли-небудь гіркий сік?

Юліан похитав головою, замислився на хвильку та відповів: