ІІ

ІІ

Яну не спалося. Він накинув на плечі светр і вийшов на балкон. Над землею пильно чувало небо, позначене ще стриманими барвами світанку. І було у тих фарбах щось поетичне та невмируще, свідчення того, що нічого у світі не здатне змінити непорочний порядок перетворення ночі на день. Ян мрійливо поглянув на засніжене місто. „Гм! Русанці сподобається”, - одразу ж подумав він та схаменув себе докором – щось занадто багато думок у його голові про цю незнайому дівчину. Хоча, чи можна її так назвати? Повернувшись до кімнати, він пригадав собі той суботній день минулої осені, коли зайшов у невелике бістро зігрітися та сховатись від дощу. Зраночку тут було всього лише кілька відвідувачів та дивний бармен, котрий задарма всіх пригощав тістечками. Вони розговорилися і юнак за стійкою зізнався, що він із двійнят і пару замикає жіноча стать.

Ян усміхнувся, бо навіть рік по тому добре та виразно пам’ятав, як придивлявся до нього й зробив висновок, що дівчина з таким обличчям і гладенькою шкірою здаватиметься справжнім янголом.

Гай Рижан виявився напрочуд балакучим хлопчиськом. На той день він був студентом медичного університету, з дивною, трохи жіночою, пристрастю до кулінарії, яку мав намір вдосконалювати у цьому бістро під керівництвом шеф-кухаря. Отож, з того часу, кожної суботи, окрім тих, що Ян проводив за кордоном на лікуванні, вони зустрічалися у „Марселі”: у Гая починалася зміна, а Ян приходив випити кави, продегустувати його випічку та послухати розповідь про сестру. Власне, туди він ходив тільки заради неї, бо дівчина з дивним йменням – Русанка, з першої згадки назавжди поселилася у його серці. Доповнюючи її образ, скопійований творчою уявою з лиця Гая, кожною розповіддю, Ян створив у своїй голові деяку подібність ідеалу. І – ну, звісно ж – закохався у свою мрію. За кілька місяців, за які він жодного разу не бачив її, міраж перетворився на досконалий жіночий образ неземної вроди. Вона – реальна у його голові – стала взірцем, з яким він підсвідомо порівнював усіх знайомих дівчат і до якого, звісно, ніхто не наблизився.

Ян ще трохи помилувався морозним ранком, на який рівно рік тому навіть не звернув би уваги, та повернувся у кімнату. Обидві стрілки на годиннику злилися з вісімкою, отже, у нього є ще трохи часу на вранішній туалет та сніданок. Він відсунув шухлядку тумби у ванній, в якій кількість різноманітних ліків могла конкурувати із аптечною лавкою, й проковтнув дві таблетки. Кожного разу, повторюючи цю звичну процедуру, у голові Яна загрозливим басом звучав діагноз лікаря, зазначений в епікризі медичної карти, поряд з яким рак здавався йому Божим благословенням. Власне, цей Не смертельний вирок і був головною причиною, з якої він дав собі слово любити Русанку на відстані і чому ніколи не просив Гая познайомити його з сестрою, бо після двох розбитих горняток, той, логічно поміркувавши, за усіма симптомами без особливих зусиль упізнав його хворобу.

Кілька днів тому Ян повернувся із німецького центру, де пройшов шостий реабілітаційний курс лікування. Він почувався бадьорим та здоровим і такої терапії зазвичай вистарчало на три-чотири місяці. Словом, як пощастить. І хоча сьогодні була субота, з Гаєм, котрого він сміливо міг назвати своїм другом, зустрітися не виходило. Та й навіщо, адже він знав про Русанку майже все: про велику люблячу родину – батьків, брата та двох сестер, про пристрасть до зими та музики, особливо Моцарта, про її узвичаєний побут, уроки скелелазіння та маленькі жменьки милосердя. І найголовніше: він знав, що вона не ефемерна, дівчина з його голови; що створіння з його думок та уяви має тілесну форму, існує насправді. Саме це розвіювало нудьгу довгих лікарняних буднів у чужій країні.

Ян, певна річ, не був пустоголовим мрійником, бо колись навіть не вірив, що десь на всенькому білому світі існує панна, котра могла похвалитися хоча б половиною приписаних вигаданій дамі його серця чеснот. Спершу це застереження і становило єдину причину, з якої він не хотів знайомитись з Русанкою. Він не хотів обтяжувати її подібним випробуванням та зізнавався собі, що більше самого розчарування боїться втратити сам ідеал, що разом з його самотністю творили гарну пару. Він так довго носив цей образ у собі, так довго плекав, що той просто став необхідністю, такою самою, як дихати та їсти…

Та от одного разу, коли серпневий спекотний день охолодився блиском вечірніх зірок, прогулюючись парком неподалік консерваторії, Ян зустрів її. Свою диво-дівчину мрію. Йому вистарчило лише одного погляду, аби упізнати її в чарівній незнайомці. І справа навіть не була у її довгій косі, кольору якої у темряві він не міг розібрати, чи в її намаганнях зняти з сосни кошеня, що в її вправних рухах з підкорення високого дерева підтверджувало не лише опановане мистецтво альпінізму, а й співчутливе та чуйне серце. Це була просто одна коротка хвилька, якийсь емоційний сплеск, спалах на серці, вибух такої сили, якої на сонці ніколи не було й не буде. За ту крихітну напівмить руйнівний вибув понівечив усі ідеали, зруйнував усі образи, спопелив навіть спогади про них. І в серці залишилась тільки вона.

Це була найдивніша метаморфоза у його житті. Чи він зрадів? Та, ні! Він сказився з радості: ходив за нею тінню, марив без угаву від пробудження й до глибокої ночі, щодня переконувався, що вона – з плоті та кісток – набагато краща за його вигаданий образ, слухав розповіді Гая, котрий навіть не здогадувався про його справжні почуття, а якось, не зважаючи на те, що знав його діагноз, сказав:

- Ти б їй сподобався. Ви з нею близькі за духом, якісь дуже схожі десь глибоко всередині, так, як ми з нею зовні. Як споріднені душі. Вам обов’язково треба якось познайомитись…