Книга 1. Зимові тональності

Частина 1

Русанка спросоння нащупала рукою годинника на приліжковій тумбі і за третьою спробою незграбними пальцями зупинила його пронизливе верещання. Цієї ж миті зголосився телефон, який звучанням Jingle Bells у джазовому записі нагадував, що скоро Різдво. Дівчина глянула на екран - звісно, це був Гай, її брат-близнюк, мастак на усілякого роду витівки, завдяки котрому кожен ранок суботи видавався неповторним у своєму прояві. Кому ж іще спаде на думку телефонувати вдосвіта, аби привітатися? Тільки йому, адже звично о такій порі починається його зміна в одному з міських бістро, в якому він по вихідних, а ще тоді, коли з лабораторною цілю не розрізає жаб, із задоволенням вдосконалює своє кулінарне ремесло.

- Гай! – буркотливо мовила дівчина. – Ти серйозно? Восьма ранку. У тебе мають бути просто залізні аргументи.

- Не поспішай мене лаяти. Визирала сьогодні на вулицю?

- Ні! Сумніваюся, що там знайдеться щось, що може мене здивувати. Якщо тільки на університетському даху не приземлилася марсіанська тарілка. Або не виріс велетенський баобаб.

- Краще. За вікнами – зима!

- Я знаю, Гаю. Сьогодні ж перше грудня.

- Я не про календарну зиму, а про справжню. Ту, що з лапатим снігом та тріскучим морозом.

- Ти просто капосний і невихований. Ніяк не змиришся, що я ніжуся у ліжку в твій робочий час? То ж ще раз нагадую тобі: ніхто не змушує тебе працювати…

- Аякже! Ти так не вередувала, коли приміряла хутро до свого личка...

Русанка втримала в собі роздратований стогін та обірвала зв'язок. Не зовсім виховано, але з Гаєм інакше не можна. Ну, зовсім, як дівчисько!

Раптом до неї дійшов зміст розмови, веденої у напівсні, і вона мерщій кинулася до вікна. Розсунула важкі темні фіранки та, вистрибуючи на широкий підвіконник, від враження ледь не розбила шибку чолом. Гай не обманув, на дворі й справді усе побіліло – вулиця, дерева, дахи з димарями, а домашня метеостанція висвітила на моніторі мінус сім. Втішена дівчина затулилася від денного світла, підсиленого сліпучою білизною першого снігу, і посміхнулася: так, справжня зима - гарний привід, аби вдягнути обновку.

Накинувши халат поверх піжами, Русанка насипала у горнятко дві неповні ложечки кави й несподівано згадала свій дивний сон. Он звідки ця, не властива їй, ностальгія за теплом та квітами! Сон видався настільки реальним, що міг би навіть зійти за спогад, якби не те зловісне та застережливе пророцтво, що крилося у його красі та спокої. Але вона не вірила у забобони та дурні передчуття, тому, відчувши за спиною моторошний щем, швидко списала його на холод у кімнаті, а телефонний дзвінок скерував думки в зовсім інше русло.

- Привіт. Збудилася вже? – почулося нерозбірливо, а потім у динаміку щось зашипіло. На дисплеї вибився незнайомий номер, але в абоненті Русанка упізнала свою співмешканку Каріне.

- Ах, ти ж добра душа! Одного разу я відплачу вам обом тією ж монетою.

- Гай ніяк не покине своїх вибриків? – зі сміхом поцікавилась приятелька.

- Ні, він вважає їх добродушною послугою, хоча й сьогодні, мабуть, вперше від часу, коли Мері народила свою першу донечку, у нього таки була причина розбудити мене зранку.

- І яка ж? Йому присудили Нобелівську премію?

- Ти, звісно, не вважатимеш це особливим, але надворі випав сніг, а для мешканців Зимогір’я, котрі звикли до суворої зими, це справжнє свято.

- Гаразд. Ти не втрачай там голови! Прийдеш сьогодні займатися?

- Аякже. Крім того, у мене додаткове заняття з гармонії.

- Занеси мені по дорозі телефон. І добре вдягнися, а то сонце тільки за шибками тепле…

- Так, матусю! – жартома відказала Русанка та зірвала зв’язок. Торкнувшись електричного чайника, у якому ще гаряча вода нагадувала про недавню присутність приятельки, вона мимоволі згадала, як починалася історія їх дружби.

Каріне приїхала з Камбоджі. У консерваторії налічувалося багато іноземців, але цю темношкіру дівчину з колючим характером, котра на кімнатних рослинах розводила сонечок та не терпіла зарозумілості й цинізму у всіх його проявах, знали всі студенти: від першокурсника до випускника. Вона не скупилася на різкі слівця незрозумілою арабською, а ще, тендітна на вигляд, лякала недоброзичливців своїми чорними очиськами. От як стане перед тобою, примружиться, то здається, що її очі зараз напустять на тебе якоїсь африканської абракадабри.

За чотири роки свого навчання у стінах музичної альма-матер обов’язкова, активна та балакуча Каріне, так і не знайшла собі друзів, а от на п’ятому курсі їй несподівано пощастило познайомитись з Ліаною – другокурсницею, котра, на відміну від неї, брутальністю не вирізнялася, але теж не могла похвалитися пуританським вихованням та великою кількістю друзів, яких хочеться привітати на Різдво. Обидві дівчини органічно доповнили одна одну, і так Русанка, котру анітрохи не бентежив не зовсім звичний колір шкіри та дивні звички у всьому екзотичної приятельки, поселилася у гуртожитку для іноземців. І з того часу вона й досі вважала, що їй пощастило більше, бо хоч їх двомісні кімнати блокового типу нічим не відрізнялися від житла решти студентів, тут на кожному поверсі були окремі навчальні кімнати, автоматична пралька, зал для занять музикою і навіть кав’ярня у підвальному приміщенні.