ІІІ. Знайти свою нішу

І

Підготовка до втечі на фронт включала обов'язкову фізичну підготовку. Хлопчики не лінувалися давати собі навантаження у вигляді вправ, підтягування на турніку і пробіжки.

Першого разу Василько, намагаючись не відстати від Миколки, відчував утому в ногах, серце, здавалося, хотіло вискочити з грудей. Навіть власне дихання заважало. Але за кілька днів тіло звикло до робочого ритму, і хлопчик не почувався таким розбитим, як це було після шкільних уроків фізкультури у мирний час. Світлана раділа, спостерігаючи за тим, як її блідий син наливається силою та здоров'ям. Тому коли хлопці запитали дозволу прокласти для бігу маршрут не тільки вздовж своєї вулиці, а ще й сусідньої, радо кивнула головою:

‒ Бігайте на здоров'я!

Новий маршрут дозволив Миколці оглянути околиці села. Він був неприємно вражений виглядом покинутих приміщень тваринницьких ферм, що чорніли довгими рядами вибитих вікон. Видно було, що не один рік ніхто не переймався ні їхнім ремонтом, а ні збереженням. Літо давало вдосталь тепла і вологи, щоб на удобреному якісним перегноєм ґрунті почувалися повноправними господарями лише бур'яни. Тільки в одному місці поміж сухих стовбурів високої амброзії виднілася втоптана стежина. Цікавість взяла верх над малими спортсменами і повела їх до крайнього корівника.

Дверний отвір зяяв напіврозбитими дверима. Вони ледь трималися на заржавілих петлях. Хлопці заглянули в середину. На широкому проході між стійлами для тварин зібралася зграйка підлітків.

Миколка смикнув друга за рукав, щоб повернутися назад, але було вже занадто пізно ‒ їх помітили. Один із тих, що сидів навпочіпки, підвівся і голосно покликав:

‒ Заходьте, шукачі пригод, не соромтеся!

Довелося прийняти запрошення веснянкуватого Михайла.

‒ Я думав, п'ятами накиваєте, ‒ здивувався той. ‒ Ото була б потіха! Шкода, що помилився.

‒ Тебе, Василю, ми знаємо. А ти, мабуть, син нової лікарки? ‒ тицьнув пальцем на Миколку.

‒ Угадав.

‒ Коли так, приєднуйтеся до нашого гурту. У нас цікавіше, ніж ото бігати селом, язика висолопивши.

‒ І куди веселіше, ніж час на тупу домашку витрачати, ‒ підхопив хтось із присутніх.

У гурті настало пожвавлення:

‒ Ні в якій школі нічому корисному не навчать, ‒ авторитетно заявив повновидий хлопчина із цигаркою в руці.

‒ Чому ж не навчать? Якщо хочеш, продемонструю, чому я навчився у спортивній школі. Я відвідував заняття секції греко-римської боротьби і можу захистити себе, уклавши противника на лопатки, ‒ заперечив Миколка. ‒ Закінчиться війна, і я продовжу заняття.

‒ О, якщо ти такий сильний, то, може, допоможеш нам ось цей люк вивернути, ‒ Михайло вказав пальцем під ноги.

‒ А вам хтось це дозволив?

‒ У кого запитувати? Нічиє, наче, ‒ здвигнув плечима Михайло. ‒ Баба казала, колгоспним було за царя Панька.

Хлопці засміялися, але несподіваний гуркіт двигуна, що долинув знадвору, примусив обірвати веселощі. За мить хтось стукнув дверцятами автомобіля, потім почулася нерозбірлива мова. Чоловічі голоси ставали дедалі гучнішими ‒ невідомі наближалися до вхідних дверей.

Старші хлопці прожогом чкурнули до протилежного виходу ‒ тільки смуга лягла, а Василькові та Миколці нічого не залишалося, як заховатися за бетонними стінами годівниць.

‒ П'ятами накивали… Думають, не знаю, чим тут займаються, розбійники малі. А все чого? Як гадаєш, Юрію?

І не чекаючи відповіді старечий голос вів далі:

‒ Усе через надлишок вільного часу без належного контролю з боку батьків і громади. Я пам'ятаю, як малим спробував палити. Тоді мені покійний дядько Мартин так вуха нам'яв! А батько ще й ременем пояснив. До цього часу тютюну не нюхаю. А тепер зауваження шмаркачу не смій зробити ‒ матінка у нього занадто освічена, теоріями про вільне виховання озброєна…

‒ То ви, Степане Микитовичу, притримуєтеся думки про застосування фізичної сили?

‒ Таке скажеш… Мої діти небитими виросли. Я мову веду про загальну відповідальність. Як подивлюся на оцих дітлахів, що тут, буває, збираються, гірко робиться. Невже нікому не болить, ким вони виростуть? Пишуть про пластунів, про всеохоплююче навчання, а де воно? На папері хіба що. Через те й дуріють: то могили оскверняють, то бійки влаштовують… Спасибі, у нашому селі до цього не дійшло.

Дід крякнув, мабуть, перечепився за уламок бетону.

Чоловіки зупинилися якраз навпроти хлоп'ячої схованки. Миколка у вузьку шпаринку бачив, як молодший відсунув убік будівельне сміття і допоміг старому сісти:

‒ Мабуть, саме тут перед нами хлопчаки тусувалися.

‒ Ти все ж подумай, як би їх чимось розумним зайняти. А то, дивись, і серед наших вандали та злодії виростуть. Сьогодні на металобрухт щось потягнуть, а там і до гріха недалеко, ‒ вів старий.

‒ Дякую за пораду. Переговорю з учителями, з директором Будинку культури, ‒ пообіцяв Юрій. Потім поцікавився:

‒ Як почуваєтеся? Це з моєї вини вам довелося забратися у ці руїни. Маю перепросити.

‒ Не переймайся. Я радий, що став у нагоді. Ще хвилину посиджу та й підемо. Покажу тобі, де саме проходить водопровід. Хто ж краще за мене знає, коли я всі зварювальні роботи виконував. А документів, кажеш, на водонапірну вежу немає?