ІІ. Далеко від лінії фронту

І

Марина та Світлана разом порядкували на кухні. Мотря Митрофанівна під звуки пральної машини спостерігала за їхньою жвавою роботою: невістка готувала тісто на яблучний пиріг, гостя натирала картоплю на деруни.

Стара аж замилувалася ними. Що то молодість! А колись і вона була нівроку, не те що тепер, мов діжка з-під квашеної капусти… Одягни що не найкраще, то ззаду ще сяк і так, а спереду… Правду в народі кажуть: «Як нікудишній сам Микита, то не поможе йому й гарна свита»…

Щоб відігнати від себе неприємні думки про втрачену вроду, Мотря завела мову про дітей.

‒ Інна Максимівна так приязно зі мною сьогодні розмовляла. Казала, що приємно здивована тим, як Миколка успішно впорався із завданнями на всіх уроках. А надто здивована знаннями англійської.

Марина й про деруни забула від подиву.

‒ На яких уроках?

Митрофанівна радо вела мову далі:

‒ Василько ішов на заняття. А я собі й думаю: «Не годиться Колі байдики бити, доки його мати про школу згадає». От і відправила обох...

Марина стала пояснювати:

‒ Думала, вже завтра владнаю усі питання з навчанням…

‒ От і добре, що хоч думала. Але ж і сьогодні дитина була при ділі. Дякуючи мені, звичайно, ‒ пишалася Мотря Митрофанівна. ‒ Ми з малою ходили наших школярів зустрічати, а Інна Максимівна й вийшла до нас…

‒ Інна Максимівна ‒ вчителька місцевої школи? Тут не впроваджене дистанційне навчання?

Світлана вирішила втрутитися:

‒ І у нас дистанційка, як і по всій Україні. Я через ту освіту онлайн по дві-три години з Васильком то над математикою, то над граматикою сиділа. Спасибі Інні Максимівні. Мені соромно було раніше звернутися до неї за допомогою. А коли переконалася, що з мене репетитор ніякий, таки наважилася.

‒ Мабуть, дорого обходиться? ‒ зауважила Марина, згадавши харківські розцінки.

Світлана поставила пиріг у розігріту духовку.

‒ Відмовляється. Каже, не так одиноко їй, коли дітвора забігає. От і виручає нас. А ми, як уміємо, так і дякуємо, ‒ пояснила Мотря. ‒ А з того часу, як вона дозволили Василю сидіти за її комп'ютером, у нас перестала голова боліти за його навчання.

‒ Бачу, пощастило мені і з Миколчиною освітою, ‒ не втримала посмішки Марина, підсмажуючи деруни. ‒ Шкода, що не пам'ятаю цієї вчительки.

‒ Не дивно, бо купила вона дворище у нашому селі тільки років чотири тому. Пенсіонерка за вислугою, не за віком. Кажуть, квартиру у Полтаві старшому сину залишила. А з меншим, та ти ж його уже знаєш, ‒ Юрієм, що старостує, тут оселилася, ‒ знімаючи пробу з гарячих дерунів, ділилася відомостями Мотря Митрофанівна.

До кухні навідалася Оля. Прискіпливо оглянула мамин пиріг, немов перевіряла роботу домашнього пекаря:

‒ А яблук там багато? Солодкі? ‒ поцікавилася.

‒ Дуже багато і такі, як мед, ‒ запевнила баба. Крутнувшись на одній ніжці, задоволена перевіркою, дівчинка побігла, а жінки залишилися дбати про смачну вечерю. Марина подумки планувала свій завтрашній візит до Інни Максимівни. Вирішила, що піде туди без дітей. Якщо та відмовиться від репетиторства, то Миколці краще про це не знати.

ІІ

Будинок, до якого Світлана привела Марину, був, як і всі забудови вісімдесятих, з ламаним дахом та розірваним фронтоном. Колись цегляні стіни нові власники утеплили пінополістиролом, замінили віконні рами, і оновлене житло дивилося на світ ясними та чистими склопакетами.

Через подвір'я до вхідних дверей вела доріжка, вимощена фігурною тротуарною плиткою вишневого кольору. Видно було, що ні качки, ні кури не порядкують серед трояндових кущів обабіч неї.

Марина завагалася:

‒ Може, удвох зайдемо?

‒ Ходімо, заодно і за свого шибеника подякую.

Жінки дійшли до вхідних дверей саме у той момент, коли Юрій виходив з дому. Спочатку він мусив проковтнути шматок булки, яку доїдав на ходу, а тоді вже відповів на привітання:

‒ Доброго ранку. Ви до мене? Щось трапилося?

‒ Ні-ні. Все добре. Ми до Інни Максимівни, якщо можна, ‒ заспокоїла Світлана.

‒ А чого ж не можна? ‒ посміхнувся. Потім голосно покликав матір:

‒ Мамо, зустрічай гостей!

Сам же, вибачаючись, помчав до гаража, бо поспішав на якусь важливу зустріч.

Інна Максимівна виявилася жінкою схожою скоріше на домогосподарку, ніж на вчительку. Ні суворості у зовнішності, ні твердості в голосі. Мініатюрна і тиха, з нефарбованим, але з приємною сивиною волоссям, моложавим обличчям, вона якимось чином уже своїм зовнішнім виглядом викликала бажання дослухатися до кожного її слова.

Марина відчула підсвідоме прагнення сподобатися цій жінці. Навіть Світлана, мов на іспиті, добирала слова привітання і подяки за надану допомогу її дитині.

Інна Максимівна вирішила «розрядити» атмосферу ділової зустрічі:

‒ Заходьте, дівчатка, на каву.

Вітальня зустріла гостей буйною зеленню кімнатних рослин: монстера простягала назустріч прибулим велетенські долоні листків, орхідеї та фіалки яскравими кольорами квітів відривали від сірої буденності.