І. Коли руйнуються кордони

І

У потоці транспорту автобус повз уже п'яту годину.

У переповненому салоні бракувало свіжого повітря. Але пасажири, певно, так звикли до суміші тепла та перекусів, що не звертали на це ніякісінької уваги. Всі, здавалося, відпочивали від пережитого. Від того, що почалася війна, від страху за дітей, від розпачу ‒ невже це насправді: обстріли, руйнування, кров, смерть? А, може, усвідомивши реальність, відпочивали від дикого крику переляканого кота, застебнутого у клітчастій торбині літньої жінки.

Про того звіра довідалися не відразу. Спочатку він, видно, спав, але кілька годин тому дав про себе знати голосним «Мяу!». Звиклий до любові та усіляких поблажок, він ніяк не міг второпати, за яку таку провину його запхали у цю ганчір'яну в’язницю.

Його відчайдушний намір відстояти свої права на свободу міцнів з кожною хвилиною. Намагаючись звільнитися, він спочатку зумів пропхати руду морду у щілину, через яку мав дихати, від чого змійка на торбині роз'їхалася і він, звільнившись, видерся по бабусі аж на її плечі. Та силою повернула його в торбу, і від зусиль кота протистояти її волі у повітрі здійнялася ціла хмара котячої шерсті.

Миритися зі своїм становищем кіт не виявляв ніякого бажання, і щоб довести усім свідкам насилля над собою своє право на котячу гідність, став нявчати ще наполегливіше і голосніше.

Хлопчина, що сидів з матір'ю поруч, першим відгукнувся на молитви рудого про допомогу. Він просунув руку до знервованого в'язня, і той перестав пручатися. Бабця вдячно глянула на помічника і дозволила взяти торбу з котом на коліна. За якийсь час малий уже звільнив Рудика, і вдячний котяра спокійно лупав жовтими очиськами, роздивляючись довкола.

Про те, що кота звати саме Рудиком, а не якось по-іншому, старенька сказала сама.

‒ А тебе мама як кличе? ‒ поцікавилася у дитини.

‒ Миколкою.

‒ І до кого ж ти їдеш? ‒ продовжила допитуватися жінка.

За нього відповіла мати:

‒ До знайомих у село під Полтавою. Працювала там після медучилища, а потім до батьків повернулася на Харківщину. Сподіваюся, приймуть нас, коли не забули…

‒ О, то ви всією родиною?

‒ Ні, нас двоє. Царство небесне і мамі моїй, і татові. Пішли обоє на той світ один за одним, скоро чотири роки, як їх немає, а душа болить і досі…

‒ Вірю, по-іншому і не може бути… А я старістю і не їхала б з дому, так донька оплатила проїзд до Полтави, далі до Львова, а там до Вроцлава. Вона давно там живе. От тільки що мені з Рудиком робити? Не маю я на нього ніяких документів. Кажуть, без них не дозволять перетнути кордон… Доведеться віддати Рудика у якийсь притулок… Я його,правда, з притулку і взяла, та, видно, така уже в нього доля…

‒ Навіщо в притулок? ‒ втрутився Миколка. ‒ Ми заберемо. Правда ж, мамо?

‒ Синку, я ще не знаю, чи ми самі десь житло знайдемо, ‒ спробувала заперечити Марина.

‒ З таким котом ми ще швидше влаштуємося, ‒ запевнив хлопчик.

Марина, прагнучи подарувати своїй дитині крихту позитиву після жахливих обстрілів та тривожних ночей у Харківському метро, мусила погодитися і подумки оформила прописку Рудика у своєму паспорті.

Обіймаючи кота, з рюкзачком на спині, Миколка залишився сидіти на валізі під посірілими від старості ворітьми, які охороняли невеличку хатину в кінці сільського провулку. Марина зайшла у двір, і хлопчик вмостився так, щоб було зручніше спостерігати за нею.

‒ Тільки ти, Рудику, не ображайся на мене. Бо тільки мама влаштується, я тебе з нею залишу, ‒ став ділитися таємними планами хлопчик. ‒ Вона у мене добра, про тебе дбатиме, а ти її розважатимеш, поки я воюватиму.

Кіт муркнув, і Миколці здалося, що рудий схвально сприйняв його задум втекти на фронт.

Тим часом Марина постукала у двері, бо електричним дзвінком, як це було у місті, тут, видно, не заведено було розкошувати.

За якусь мить до них вийшла висока худорлява жінка з темними колами під очима.

‒ Доброго вечора, ‒ привіталася до неї мама. ‒ Ви не скажете, де я можу побачити вашу сусідку, Ірину Олексіївну. Ми з нею разом працювали. Правда, було це років дев'ять тому.

Жінка придивилася уважніше, а потім привітно посміхнулася:

‒ А ти не Марина? Мені наче так схожа!

‒ Марина.

‒ А я тебе відразу впізнала! Ти ні трішечки не змінилася, навіть помолодшала! Їй бо, правду кажу. А я Світлана, дядька Луки донька. Ти не раз його рятувала, коли тиск у нього піднімався. Звичайно, я вже не та, що була. Як кажуть, усохла… Та і як не всохнути, коли життя таке кляте? А Олексіївни нема. Поїхала.

‒ Ірину Олексіївну, певно, по роботі кудись викликали? Вона сьогодні чи завтра повернеться?

‒ Казала, щоб до кінця війни на неї не чекали. Хлопці її усі на фронті. І старший син, і молодший ще з чотирнадцятого року, чоловік відразу після повномасштабного вторгнення добровольцем пішов. А у неї ж донечка-красуня. Шістнадцять рочків! Боїться вона за неї. Не дай, Боже, прийдуть сюди москалі, то кого-кого, а їх першими… От і мусила зірватися бозна куди. Ми так усі журимося за нею. Кращого фельдшера, ніж вона, нам і не бачити. А ти не назавжди? Ми тебе з руками й ногами заберемо, бо хто ж тепер нас лікуватиме?!