Частина 3.

Світало. Кімната нагадувала поле битви. Розсерджений Люцифер нависав над студентами першого курсу, грізно розмахуючи крилами та кидаючи в стіну порожні банки з-під згорілих свічок. До іспиту залишалась година. Шість розумних голів наукової спільноти сонно белькотіли завчені вислови, поки у демона ледь не кров із вух йшла від цього каламбуру. Він шкодував, що зʼявився на світ. Шкодував, що у переддень Геловіну його сили зменшуються і він ніяк не може потрапити до Пекла сам. Хоч... де він зараз, якщо не у Пеклі? 

– Я починаю її розуміти! Ви – малолітні. безвідповідальні. егоїстичні істоти! Довели бідну жінку до того, що вона мусить слухати це все цілодобово! Та навіть я вже цього не витримую! Ви снитиметеся мені у жахах! Я мушу піти на прийом до психотерапевта після кількох годин спілкування із вами, а як їй? Як вона досі не збожеволіла від вас? – Люцифер ніколи не любив людей. Не співчував їм. Та навіть не розумів їхньої природи, адже як можна зрозуміти цих смертних? Та зараз... зараз він був ладен на все, аби вибратися! 

Але була одна проблема.

Назад його могли відправити лише ці шестеро, які його прикликали. 

Такі правила. 

Тож вибір один – вчити. Вчити, аж поки вони не вимовлять усе правильно.

– А може ти за нас здаси? – приречено підвівши погляд прозоро-блакитних очей, ледь чутно промовила Оленка, перш ніж просто заснути. І окинувши поглядом усіх, Люцифер із жахом усвідомив, що всі шість нахабних ледацюг, що не здатні пізнати мистецтва вимерлих мов... сплять.

Відчуваючи небачену лють, демон вилетів із вікна, бажаючи зникнути звідси. Бажаючи відлетіти так далеко, як тільки зможе. Аби лиш забути про все це. Він ширяв над гуртожитком, шукаючи на кому б вимістити свою лють... аж поки не побачив її. 

Руде волосся хімічного кольору, яке випалює сітківку очей смертних, довгі пазурі на руках та сині тіні на пів повіки. Люцифер закляк. У його демонському серці промайнуло щось незвичне. Щось незрозуміле. Ніколи раніше він не відчував нічого, крім люті та ненависті. Але зараз... всередині нього був захват. Від її сердитого обличчя. Від того, як з тонких вуст зривалися прокльони на латині. І розуміючи, що це його останній шанс – демон спустився на землю, набуваючи людської подоби та рушив на зустріч самій Ліліт, не менше.

*

– Народ, нам торба! Ми проспали! – Макс нервово розштурхував усіх, поки одногрупники лаялися та тулились одне до одного, бажаючи далі спати. Та коли він промовив магічне слово "Іванівна", всі різко прокинулися. 

Кинувшись коридорами, вони збивали усіх на своєму шляху. У піжамах, кімнатних капцях та з підручниками, відважна шістка бігла через двір до корпусу університету. Вони залетіли до аудиторії та зустрілися зі сповненим ненависті поглядом... Люцифера. Який сидів за вчительським столом та залатував свої крила. Подерті та місцями розірвані, вони викликали лиш співчуття.

– А де?

– Заяву на звільнення пише. Забираю я її від вас. Геть довели бідну жінку. Тож вчіть! Вам за пів години нас додому відправляти. З моєю Оленкою.

______________________________

На цьому все. Страшно жахлива історія завершена. 
Сподіваюсь, ви не прийдете мене лінчувати за цей жах))))

Бережіть себе та не експериментуйте з латиною)))