Іспит
Перегони за мрією
Я притулилася до стіни, заплющивши очі. Тіло тремтіло, але в грудях розливалося тепло — почуття перемоги, глибше за будь-які овації. Я щойно допомогла народитися новому життю. Але сцена академії все ще кликала мене.
Я кинулася додому. Чоловік, побачивши мене — розпатлану, з кров’ю на руках, — зблід: — Стелла, що сталося?!
— Вези мене в академію! — вигукнула я, не пояснюючи. Часу не було.
Ми мчали розпеченими вулицями міста, і я молилася, щоб встигнути. Увірвавшись до зали прослуховування, я побачила, як комісія складає папери. Мій подих рвався, сукня прилипла до тіла, а в очах усе ще стояв образ крихітної голівки в моїх руках.
— Стелла Златович, — сухо виголосив голова комісії, піднявши погляд.
— Я запізнилася, — видихнула я, голос тремтів. — Але я... я встигла.
Розповідати правду — про крики, кров, дитя, що не дихало, — я не стала. Хто повірить у таку нісенітницю? Я пробурмотіла щось про затори, і, на диво, комісія дозволила мені виступити. Я вийшла на сцену, і монолог полився з мене, як ріка. Я не грала — я жила. Кожне слово, кожен жест був сповнений того, що я щойно пережила: страху, болю, тріумфу. Я бачила, як очі екзаменаторів змінюються, як вони завмирають, слухаючи.
Мене прийняли.
#903 в Сучасна проза
Відредаговано: 22.05.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
