Розділ 51. Відлуння

За місяць дороги Данило перестав рахувати іскри. Їх стало забагато, щоб рахувати, — і саме тоді, коли він утратив лік, почалось те, чого він боявся: іскри почали відлунювати назад.

Вони йшли від села до села, від хутора до хутора, ніде не затримуючись довше кількох днів. Данило відточив своє ремесло до тонкощі. Він більше не вкидав «чому» голосно, при крамарях і майстрах. Він робив це тихо, збоку, одному-двом — тому, хто вже мучився питанням, кому іскра лягала на готове. Пастухові, що не міг збагнути, чому гине отара. Гончареві, чий посуд тріскався в печі. Матері, чия дитина слабла. Данило не давав рецептів — давав причину, спосіб питати, — і йшов далі, перш ніж хтось устигав завважити чужинця, що лишає по собі не борг, не крадіжку, а думку.

І думка йшла. Данило бачив це на власні очі, вертаючись іноді старою дорогою: село, де він побув тиждень тому, було вже трохи іншим. Гончар, якому він показав, чому тріскається посуд, навчив цього сусіда. Пастух розповів кумові. Одне «чому» родило десять. Пожежа ширилась сама, без нього, — тихо, під сподом буденного життя, у розмовах біля криниць, у порадах через тин.

Данило пильно придивлявся до цього ширення, бо мусив розуміти те, що сам запустив, — інакше воно вийшло б з-під рук. І він помітив закономірність, від якої холонуло й тішилось воднораз. Іскра не просто передавалась — вона на кожній передачі змінювалась, ставала своєю. Гончар, навчившись від Данила питати «чому», не переказував сусідові Данилових слів про глину й вогонь. Він питав про своє — про власну піч, про власну глину, — і виводив власні відповіді, яких Данило й не знав. Пастух питав про отару, коваль про залізо, мати про хворобу дитини. Данило дав їм не знання — він дав спосіб, а спосіб кожен обертав на своє. І тому пожежа ширилась не як переказана байка, що стирається з кожним переповіданням, а як жива вода, що на кожному новому ґрунті пускала власне коріння. Це було міцніше за будь-яку науку, яку можна завчити й забути. Бо не можна забути те, до чого дійшов сам. Данило не роздавав рибу. Він учив вудити — і кожен наловлений улов був уже не його, а того, хто наловив, і тому нікому не спадало на думку, що всіх їх навчив вудити один приблуда, який давно пішов.

Але те, що ширилось, — ширилось. А що ширилось помітно, те рано чи пізно ставало чуткою.

Уперше Данило почув її на ярмарку — здалеку, збоку, з чужих уст, і від цих слів у нього похололо.

— …а кажуть, ходить такий чоловік, — розповідав крамар куму, не помічаючи, що поряд стоїть непримітний подорожній. — Приблуда. З села в село. Нічого не продає, нічого не краде — а по ньому люди дуріють. Починають мудрувати. Гончар один, кажуть, після нього таке виробляє, чого зроду не вмів. І не він один. Ходить той приблуда й наче… навчає. Тільки не рецептам, кажуть, а чомусь чудному. Питати вчить. «Чому» всяке. Ніби це бозна-що.

— І що? — байдуже спитав кум.

— А те, — стишив голос крамар, — що подейкують, наче ним уже цікавляться. Не тутешні. Із тих, що збирають… не десятину. Питання збирають. Ти ж знаєш, є такі — сірі, тихі, при храмах. Ото один такий буцімто вже питав по селах: що за приблуда, куди пішов, чого вчив. Кажуть, десь нагорі це не сподобалось. Дуже не сподобалось.

Данило відійшов, ставши каменем, — а всередині холодний розум уже гарячково працював. Ось воно. Відлуння. Він кидав іскри й ішов, певний, що зникає безслідно. Але іскри лишались і горіли, і горіли помітно, — і те світло, яке він засівав, склалось нарешті в заграву, досить велику, щоб її завважили згори. Не його. Не приблуду. А слід приблуди — вервечку сіл, у яких раптом завелось «неправильне» «чому».

Уночі він розповів усе Тесеві.

— Нас помітили, — тихо сказав він. — Не мене — слід. Колегія чи її сірі. Хтось склав докупи села, у яких люди раптом почали думати, — і пішов по цьому сліду, назад, до джерела. До мене.

Тесь довго мовчав.

— Це погано? — спитав нарешті.

— І погано, і… — Данило затнувся, бо відповідь була складніша, ніж «так». — Слухай, Тесю. Погано те, що за нами тепер ідуть. Не з Дому — Дорнова погоня давно відстала. Із самої Колегії, згори, тихо, розумно. І вони йтимуть по сліду сіл, і слід цей веде до нас. Але є й інше. — Він помовчав. — Те, що вони помітили, означає, що пожежа вже досить велика, щоб її помітити. Розумієш? Місяць тому нас не помічав ніхто, бо палити не було чого. А тепер помічають — бо вже є заграва. Ми не просто ходимо й кидаємо іскри. Ми вже щось запалили — щось таке, що видно згори. Це небезпечно. Але це й доказ, що воно працює.

— То що робити? — тихо спитав Тесь. — Спинитись? Затихнути?

Данило довго дивився в темряву.

— Ні, — сказав нарешті. — Спинитись — це зрадити все. Але треба міняти спосіб. Знову. — Він сів, обхопивши коліна. — Досі я був єдиним палієм. Ходив і кидав іскри сам. Це й було слабке місце — бо якщо палій один, його слід можна відстежити: де він був, туди й дивись. Слід веде до одного. До мене. — Він примружився в темряві, і в голосі забринів холодний азарт відкриття. — Отже, паліїв має бути не один. Багато. Я маю не просто кидати іскри — я маю робити з тих, кого запалив, нових паліїв. Таких, що ходитимуть і палитимуть далі самі, у інших краях, куди я й не ступлю. Тоді слід розсиплеться. Сірий піде по одному сліду — а їх буде сто, і всі врізнобіч, і жоден не веде до мене, бо мене вже й не треба, бо палять уже інші, а я — лише перша іскра, загублена серед сотні.

— Ти хочеш зникнути в тому, що сам запалив, — тихо сказав Тесь.