Розділ 47. Погоня

Вони зіскочили з воза за поворотом, там, де дорога пірнала в переліс, — доки візник дрімав над віжками й не бачив, як дві тіні висковзнули із соломи в кущі. Данило вирахував і це: не їхати на возі до кінця, бо віз їде туди, куди його жде господар, а сховатись у соломі, доки віз не зайде подалі від Дому, а тоді — геть із нього, у бік, у ліс, туди, куди воза не заведеш.

Ніч упала швидко. Переліс дихав холодом, вологою, чужими звуками. Данило й Тесь бігли — не наосліп, а туди, куди Данило вів: геть від дороги, під кутом, щоб той, хто кинеться навздогін дорогою, шукав не там.

А що кинуться — Данило не сумнівався.

І він не помилився. Не минуло й години, як позаду, з боку Дому, у нічну тишу вплівся звук, від якого в обох похололо. Собаки. Далекий, ще ледь чутний, але певний собачий гавкіт — той особливий, злий, азартний гавкіт хортів, пущених по сліду. А з ним — тупіт. Кінський. Дорн виявив пропажу. Дорн кинувся навздогін. І кинувся не абияк — із псами, які йшли по запаху, і з вершниками, які наздоженуть пішого за годину.

— Собаки, — видихнув Тесь, і вперше за весь час Данило почув у голосі хлопця справжній, тваринний страх. — Номере, це кінець. Від собак не втечеш. Вони йдуть по запаху, їх не обдуриш ногами. Вони наздоженуть, хоч куди ми біжи.

— Ногами — ні, — сказав Данило, спиняючись, важко дихаючи, і холодний розум уже гарячково працював. — Головою — може. Тесю. Собака не бачить нас. Собака нюхає. Він іде не за нами — за нашим запахом на землі. Отже, треба не бігти швидше. Треба обірвати запах. Забрати в собаки те, за чим він іде.

— Як?! Запах не зітреш!

— Вода, — сказав Данило. — Ти казав — злодій, ти вислизав від погоні в місті. Собака губить слід на воді. Запах не лягає на воду, його зносить течією. Нам треба річка. Струмок. Будь-що, що тече. Ми підемо по воді — і собака втратить нас там, де ми зайшли у воду, бо далі нюхати нема чого.

Тесь витріщився на нього в темряві — а тоді, злодій, який усе життя тікав, ухопив думку.

— Там! — Він тицьнув убік, униз, де переліс спускався в улоговину. — Низина. Де низина — там волога. Там може бути вода.

Вони кинулись униз, до улоговини, а гавкіт позаду наростав, наближався, ставав дедалі злішим — пси взяли слід, ішли впевнено, гнали. Данило біг, і в голові його все обернулось на холодний розрахунок відстаней і часу: скільки до води, скільки в собак до нас, чи встигнемо. Цифри, кути, швидкості — те саме, чим він жив колись на Землі, тільки тепер від нього залежало життя.

Він рахував тверезо, і рахунок був недобрий. Пси на слуху — значить, за пів версти, не більше. Пси біжать утричі швидше за виснажених людей у темному лісі. Вершники — ще швидше, тільки їх стримують хащі. Якщо струмок далеко — не встигнути; пси наздоженуть перше, ніж вода обірве слід. Уся втеча стислась тепер до одного числа: скільки кроків до текучої води проти скількох ударів серця форy псів. Данило гнав себе й Теся вниз, у темряву, спотикаючись об коріння, обдираючи руки об гілляччя, і кожен подих різав горло, а позаду гавкіт наростав так, що вже чути було, як пси ламають кущі, як тріщить під ними підлісок. Близько. Надто близько. Ще трохи — і не вода вирішить, а зуби.

Улоговина. І в ній — Данило ледь не заплакав з полегшення — струмок. Вузький, дрібний, холодний, але живий, текучий. Вода.

— У воду, — видихнув Данило. — Не переходь на той бік — це найперше, що подумає собака, він обійде й візьме слід на тому березі. Іди по воді. Униз за течією. Довго. Скільки стане сил. Ми маємо вийти з води далеко звідси, там, де пес не здогадається шукати, і щоб течія віднесла наш запах геть.

Вони зайшли у крижаний струмок — і побрели вниз за течією, по коліно у воді, чіпляючись за слизьке каміння, зубами цокаючи від холоду. Позаду, нагорі, гавкіт собак раптом змінився — з упевненого, азартного став розгубленим, тупцяючим. Пси дійшли до води — і втратили слід. Данило чув, як вони кружляють по берегу, гавкають, шукають, як гукають вершники, як лунають лайка й накази. Собаки бігали туди-сюди понад струмком, винюхуючи, де двоє вийшли, — а двоє не виходили. Двоє брели у воді, усе далі, усе нижче, забираючи свій запах із собою в течію.

І крізь плюскіт води, крізь власне уривчасте дихання, Данило почув голос, від якого закляк дужче, ніж від крижаної води. Дорн. Далеко, нагорі, при струмку — але його важкий голос ні з чим не сплутаєш. Наглядач гарчав на псарів, на вартових, на собак, і в тому гарчанні була не просто злість — була лють людини, у якої з рук вихопили ціле багатство, майбутнє, роки золота. «Шукайте! — долинало крізь ліс. — Уздовж води! Обидва береги! Він не міг далеко! Хто знайде номер — озолочу! Хто впустить — здеру шкуру!» Данило слухав це, бредучи в темній воді, і холодно думав: Дорн не з тих, хто кине. Для Дорна це не втеча раба. Це особиста поразка, украдене багатство, ляпас його гордості. Він шукатиме довго, уперто, зі злістю. Але зараз, цієї ночі, коли слід обірвано водою, уся його лють була безсила — бо лють не має нюху, а нюх пси втратили в течії. Данило вкотре переконався: розрахунок б’є силу й лють, коли знаєш, чим саме працює ворог, і забираєш у нього саме це.

Данило вів Теся вниз за струмком нестерпно довго — доки ноги не заклякли зовсім, доки гавкіт позаду не став далеким, розгубленим, безнадійним. Дорнові пси втратили нитку. А без нитки навіть найкращий хорт сліпий, а вершник у нічному лісі — це просто людина на коні, що не знає, куди їхати.

Тільки тоді, за кількасот кроків нижче, там, де струмок розливався в кам’янисту мілину, Данило вивів Теся на протилежний берег — на каміння, щоб не лишити відбитків у багні, — і вони, мокрі до пояса, тремтячи, вибралися нагору, у гущавину, і впали, знесилені.