Розділ 28. Допит

Наступного дня Дорн узявся до нього по-справжньому.

Він робив це не в глухій коморі — розумно, буденно. Він просто забрав Данила «в поміч» — тягати, підносити, прибирати на тренувальному дворі, — так, щоб з боку це виглядало як робота, а не допит. І цілий день, поміж вправами, поміж наказами, Дорн копав. Кидав питання ніби між іншим, недбало, а тоді дивився, як Данило відповість, — як дивиться риболов на поплавець.

І Данило зрозумів одразу, що це найнебезпечніша гра з усіх. Бо Дорн питав не «як ти виграв». Дорн питав «звідки ти такий». А кожна відповідь на це вела до одного місця, якого Данило боявся понад усе, — до Аврена. Досить Дорнові подумати «його хтось навчив» — і він почне шукати вчителя. А вчитель у Домі був один. Старий, чий знак зішкрябано. Той, кого сюди й кинули за науку.

Данило боявся не за себе. Він боявся за старого. І весь той день грав не власне життя — Авренове.

І грав його за одним-єдиним правилом, яке вивів давно, ще з першого допиту в Дорна, а тоді відточив на Сельді: ніколи не бреши там, де можна сказати правду. Гола брехня має шви — її треба тримати в голові, пам’ятати, узгоджувати, і під тиском вона рветься по швах. А правда швів не має — її не треба пам’ятати, бо вона просто є. Тож Данилова гра була не в тому, щоб вигадати historію. Вона була в тому, щоб з усієї правди про себе показувати рівно ті шматки, які нічого не викривали, — і мовчати про ті, що викривали все. Не брехати. Вибирати правду. Це найважче мистецтво з усіх — бо вимагає знати про себе кожну дрібницю: що можна показати, а що ні. Данило знав. Він готувався до цього ночами.

— Де ти навчився виходити з дуги? — спитав Дорн, ніби мимохідь, копаючи першу яму.

— З якої дуги, пане? — Данило кліпнув тупо.

— Не прикидайся. Зі здорованем. Ти виходив з-під його руки так, ніби знав наперед, куди вона піде.

Данило дав собі час — незграбно поставив мішок, витер лоба, ніби думав важко.

— Я боявся, пане, — сказав він повільно. — Дуже. Коли боїшся так, тіло само сахається. Я не знав, куди він ударить. Я просто… сахався від усього. Мені пощастило, що не туди.

Це була напівправда — найміцніша з усіх. Страх був. Сахання було. Данило просто не сказав, що за страхом стояв розрахунок. Він віддав Дорнові справжнє почуття — і сховав за ним справжню причину.

Дорн хмикнув. Не повірив. Але й не зловив.

— А по нозі читати випад — теж зі страху? — спитав він гостріше. — Жилавого з ножем. Ти дивився йому на ноги. Наглядач бачив.

Ось воно. Небезпечне. Данило відчув, як під це питання підведено гачок: скажеш «дивився на ноги» — визнаєш розрахунок. Скажеш «не дивився» — Дорн бачив, що дивився.

— Я на ніж боявся дивитись, пане, — сказав Данило тихо, з правдивим придихом. — Він мене вже різонув двічі. Я не міг на нього дивитись — очі самі відводились униз, у землю, від страху. А він, виходить, унизу ногами й видавав, куди коле. Я того не тямив. Я просто в землю дивився, щоб на ніж не дивитись.

Дорн примружився. І знову — Данило бачив — не повірив до кінця, але не знайшов, за що вхопитись. Бо історія трималась. Боягуз, що з жаху дивиться в землю й через те випадково ловить крок, — це вкладалось. Це було негероїчно, дрібно, по-рабському. Саме так, як треба.

— Гаразд, — сказав Дорн, міняючи напрям, заходячи з іншого боку. — А до Дому ти був хто? Де навчився так… боятись з користю?

І тут Данило зіграв свою найсильнішу карту — ту, що була чистою правдою, і тому непробивною.

— Я не пам’ятаю, пане, — сказав він. І це не було брехнею. Він справді не пам’ятав нічого з життя цього тіла — бо це тіло жило до нього, а він прийшов у нього вже тут. — Мене привезли битим. Голова… — Він торкнувся скроні. — Я отямився вже в бараку. Що було до того — темрява. Ні дому, ні імені, нічого. Наче й не жив до цих стін. Наглядачі казали — таке буває від удару в голову. Що привезли напівмертвого, а вижив.

Це була правда — і Дорн її перевірити не міг. Провенанс раба, купленого битим, з чужих рук, завжди був темний. Ніхто не вів для матеріалу родоводу. Данило віддав Дорнові порожнечу там, де той шукав минуле, — і ця порожнеча була справжня, її не намацаєш, бо за нею й справді нічого не було.

Дорн довго мовчав, дивлячись на нього.

— Зручно, — сказав він нарешті. — Не пам’ятаю. Дуже зручно, номере.

— Я б радо пам’ятав, пане, — тихо сказав Данило, і в голосі його прозвучала справжня, давня туга, бо туга за втраченим світом у ньому й справді жила. — Хоч би ім’я. Тяжко бути без нічого.

І ця туга була така непідробна, що Дорн на мить замовк. Бо її не зіграєш. Данило не грав. Він сумував по-справжньому — тільки не по тому, про що думав Дорн.

А тоді Наглядач зробив те, чого Данило й чекав від нього найбільше, — перейшов від питань до випробування.

— Ходи сюди, — сказав він і повів Данила до краю тренувального двору, де стояли двоє його бійців — жилавих, боєздатних, зі списами-палицями в руках. — Дивись. Оці двоє зараз битимуться. А ти скажеш мені наперед, хто виграє. І чому.

Пастка. Найтонша з усіх. Скажеш точно, поясниш чому — виказав розрахунок, виказав око, яке читає бійців, як формули. Скажеш навмання, помилишся — і Дорн, може, заспокоїться, що номер таки дурний… але Данило не знав, чи Дорн заспокоїться, чи, навпаки, зловить його на нещирості, бо Дорн уже бачив, що номер не дурний. Гра в піддавки перед тим, хто знає, що ти сильний, — теж викриття.