Розділ 25. Пропускна здатність

Пиха приходить не до слабких. Слабкий боїться. Пиха приходить до тих, у кого щойно почало виходити, — і Данило її не впізнав, бо вона прийшла в личині розрахунку.

Зброя була готова — у голові. Механізм працював — на маковому зерні. І Данило, лежачи ночами, дедалі частіше впирався в одну тверду перепону, якої не міг обійти думкою. Усі його трюки — незгода, щілина, укид під чужий грім — вимагали одного: витягти силу вчасно й точно посеред бою. Не в тиші, не повільно, як він робив досі, а вмить, під ударами, коли на роздуми немає й частки секунди. А його горло було вузьке. Крапля текла тоненько, слухняно — але повільно. Данило боявся, що в бою ця повільність його вб’є: доки він прочинить своє горло на потрібну крихту, маг устигне замкнути контур, і щілина зачиниться, і момент буде втрачено. Він рахував це, як інженер рахує допуск: скільки часток секунди має його горло, і скільки дає йому бій, — і різниця між цими двома числами була його смертю, записаною наперед, якщо він її не скоротить.

Йому треба було ширше горло. Не набагато — трохи. Але швидше, ніж «роками по краплі», як казав Аврен. Бо років у нього не було. Була драбина, що вела вгору, і день, який наближався.

І пиха підказала йому вихід — тихо, розважливо, голосом самого розуму. «Ти вже не той новачок, що ледь не потонув при руслі. Ти навчився відпускати. Ти тримаєш дві конструкції водночас. Ти володієш горлом так тонко, як ніхто в цьому Домі. То, може, тебе вб’є не сила — тебе тримає надмірна обережність? Може, ти давно міг би пропустити більше — просто боїшся? Спробуй трохи більше. Ти вправний. Ти впораєшся».

Це була пастка. Але Данило почув у ній не пастку, а розрахунок. І зробив те, чого не робив ніколи, — вирішив піти проти Аврена. Не спитати. Бо знав, що спитає — і Аврен заборонить. А часу не було.

Йому потрібен був повніший глек. Не тьмяна крапля на дні, а кристал із справжнім, живим зарядом, — щоб було з чого тягти більше. І Данило пішов на ризик, якого досі уникав: під час чергового зношення мотлоху він вибрав не найтьмяніший кристал, а той, що ще світився в глибині рівним, повним світлом. Списаний не до дна — недбало викинутий разом із мотлохом, зі справжнім зарядом усередині. Аврен колись назвав повний глек найнебезпечнішою спокусою для раба. Данило взяв його — і не дав собі почути в цьому попередження.

Тієї ночі він дочекався, доки Аврен засне.

Це було найгірше — і Данило знав, що це найгірше, і все одно зробив. Він відсунувся далі, у найтемніший кут, спиною до стіни, сам. Без прикриття. Без того, хто шепне «відпусти». Він сказав собі, що впорається сам, — бо він тепер вправний, бо він майстер, бо він тримає горло, як ніхто.

Він дістав повний кристал. Той лежав у долоні важкий, теплий, повний сили — не крапля, а маленьке озеро проти калюжок, до яких Данило звик. І Данило потягся до нього. Прочинив горло — не на волосину, як завжди, а трохи ширше, свідомо, з наміром: узяти більше, ніж брав, розтягти канал одним сміливим ковтком.

І озеро ринуло в нього.

Це було не як русло — русло рвало сліпо, дико. Це було гірше, бо це Данило впустив сам, свідомо, повіривши, що втримає. Сила з повного кристала пішла в його горло потоком, якого горло не знало, — не крапля, а струмінь, гарячий, тугий, і Данило відчув, як його вузький канал, розтягнутий досі лиш до краплі, роздирається під цим струменем, як рветься тканина, у яку пхнули кулак. Біль був сліпучий. І — найстрашніше — уся його майстерність, усе тонке володіння формою, уся вправність, якою він так пишався, тут не важили нічого. Бо горло — це не вміння. Горло — це стіна. Фізична межа. І ніяка спритність, ніяке тонке чуття не робили цю стіну ширшою ні на волосину швидше, ніж вона росла сама. Данило вмів кроїти світло в сотню форм — і не вмів пропустити крізь себе більше, ніж пропускало горло, так само як найкращий у світі різьбяр не проштовхне колоду крізь замкову шпарину, хоч би як майстерно різав.

Він хотів зачинити. Згадав — відпусти, не тягни назад, розтисни. Спробував розтиснути.

Не вийшло.

Ось де була різниця, ось де крилася смерть. При руслі, новачком, він тримався за джерело з переляку — і, розтиснувши хват, зачинив браму. А тепер він не тримався зі страху. Він розчахнув браму сам, широко, свідомо, — і струмінь із повного кристала пер крізь неї з такою силою, що навіть розтиснутий хват не давав їй зійтись. Крапля стулила б браму сама. Струмінь — розпирав її, тримав навстіж власним напором. Данило розтискав — а сила лила, роздираючи горло дедалі ширше, і перед очима вже пливли чорні плями, і в грудях горіло так, що він не міг ні крикнути, ні вдихнути. Він переоцінив не силу кристала. Він переоцінив себе. І тепер помирав за це — сам, у темному кутку, без нікого.

Крізь чорні плями, крізь рев у вухах він устиг подумати одну ясну, холодну думку — останню, як тоді, під фурою: «Кристал. Розбий кристал. Немає джерела — немає струменя».

Рукою, що вже не слухалась, він з усієї гаснучої сили вдарив кристалом об кам’яну стіну.

Глек тріснув. Заряд усередині — розколотий, порушений — вихлюпнув рештку не в Данила, а вбік, у камінь, сліпучим німим спалахом, і струмінь, що роздирав Данилове горло, урвався разом із джерелом. Брама, більше не розпирана напором, зійшлася сама. Сила схлинула. І Данило впав долілиць на лежанку, хапаючи ротом повітря, з роздертим зсередини горлом, живий — ледь-ледь, на волосину, дивом власної останньої думки.

Аврен уже був поряд — прокинувся від спалаху, від запаху, від чогось. Його руки трясли Данила, перевертали, мацали груди, горло.