Розділ 11. Русло

— Ти не готовий, — сказав Кром.

Вони шепотілися в темряві, як щоночі. Але цієї ночі Данило не слухав уроку. Цієї ночі він просив.

— Я розумію теорію, — шепотів він. — Ядро, геометрія, контур. Пропускна здатність, канал, горло. Русло я бачив на власні очі. Я знаю все — у голові. Але, Кроме, я жодного разу не тримав сили. Жодної краплі. Я — як людина, що вивчила всі книжки про воду, а сама ще не занурила пальця. Я не можу вічно вчитися насухо.

— На сухому не тонуть, — відрубав Кром. — А в воді — тонуть. Особливо ті, хто вивчив усі книжки й через те вирішив, що вміє плавати.

Данило замовк. Але не здався — Кром відчув це в самій якості його мовчання й тихо, стомлено зітхнув.

— Я знаю цю впертість, — сказав старий. — Бачив її. У дзеркалі, років тридцять тому. Ти однаково спробуєш, з моєї згоди чи без. І якщо без — то згинеш дурно, бо будеш сам. — Він помовчав довго. — Гаразд. Але ми зробимо це так, як я скажу. І якщо я скажу «досить» — ти зупинишся тієї ж миті, чуєш? Без сперечань. Бо тут одна помилка не гоїться, як спина. Тут одна помилка — це те, що лишилося від Терена.

Данило кивнув у темряві.

— Слухай уважно, — почав Кром, і голос його став іншим — не наставника вже, а провідника перед прірвою. — Ти не будуватимеш формулу. Жодного ядра, жодної геометрії. Ти зробиш одну-єдину річ — найпростішу й найнебезпечнішу з усіх. Ти відкриєш канал. Просто прочиниш у собі те горло, крізь яке колись потече сила. Крапельку. На один подих. І одразу зачиниш. Розумієш? Ти не тягтимеш силу. Ти тільки прочиниш двері й одразу зачиниш, щоб відчути, що вони є. Це все.

— Це все? — Данилові раптом стало моторошно від того, як обережно Кром це промовляв.

— Русло під нами величезне, — сказав Кром тихо. — А ти — вузьке горло, і горло це в тебе ще й недосвідчене, ніколи не розтягуване. Уяви, що прикладаєш соломинку до прорваної греблі. Якщо прочиниш соломинку на волосину — крізь неї пройде цівка, і ти житимеш. Якщо ж злякаєшся, розгубишся, роззявиш той канал ширше, ніж треба, бодай на мить довше, ніж треба, — гребля піде крізь соломинку вся. І тебе не стане. Не русло тебе вб’є. Тебе вб’є те, що ти хотів пропустити крізь себе більше, ніж можеш. Точно як Терена.

— А як я його зачиню? — спитав Данило. — Якщо воно ринe — як я встигну?

Кром помовчав, добираючи слова, — і Данило зрозумів, що зараз почує найголовніше.

— Ось у чому пастка, номере, і слухай мене так, ніби від цього залежить твоє життя, бо так і є. Коли ти тягнешся до русла — ти чіпляєшся за нього. Хапаєшся. Це виходить само, з голоду, з жаги. І доки ти тримаєшся — двері не зачинити, хоч скільки тягни їх назад. Люди гинуть саме так: сила ллється, вони жахаються, починають щосили тягти двері на себе — а самі другою рукою тримають їх навстіж і не помічають цього. Що дужче борешся — то ширше відчиняєш. Тому запам’ятай одне слово. Не «зачини». А «відпусти». Не тягни назад — розтисни. Перестань хапатися. Двері зачиняться самі, тільки-но ти перестанеш триматись за те, що по той бік. Затям це зараз, тверезий, бо там, у потоці, думати буде ніколи.

Данило кивнув. Він думав, що зрозумів. Він помилявся — по-справжньому зрозуміти це можна було тільки одним способом, і за мить йому випало саме такий.

Данило облизав пересохлі губи. Спрага під грудьми — те порожнє місце, що тягло його до гулу від першого дня, — тепер, коли він дозволив собі про це думати, розкрилась і занила нестерпно.

— Заплющ очі, — сказав Кром. — Знайди його. Ти й так його чуєш. Ти чуєш його щоночі, я знаю. Знайди гул. Але не йди на нього. Стій. Тільки прочини — на волосину — і зачини.

Данило заплющив очі.

І одразу знайшов його — навіть не шукаючи. Русло було там, глибоко внизу, під сорока сімома сходинками, під камінням, — величезна повільна ріка сили, що текла крізь товщу світу. Раніше він чув її вухами й шкірою. Тепер, направлений Кромом, він потягся до неї тим порожнім, спраглим місцем усередині — і відчув, як воно відгукнулось, як напнулась між ним і руслом та сама струна, тонка, дзвінка, жива. Струна питала: чуєш? І цієї ночі Данило вперше відповів: чую.

Він знайшов у собі те горло — крихітну, заплющену досі браму. І почав її прочиняти. Обережно. На волосину. Як прочиняв колись найтонший гвинт, боячись зірвати різьбу.

Брама розкрилась на щілину.

І світ вибухнув.

Сила ринула в нього — не цівка, не крапля, а потік, гарячий і крижаний водночас, сліпучий, ревучий, незмірний. Він недооцінив. Він прочинив, як йому здалося, на волосину — а русло було таке величезне, тиск такий страшний, що навіть волосина виявилась ворітьми навстіж. Сила рвонула в тісне, недосвідчене горло, розпираючи його, роздираючи, і Данило відчув — виразно, тілесно, — як його канал, його вузьке горло, тріщить під натиском, як тріщала обшивка машини під ударом фури, за мить до того, як лусне все.

Він хотів зачинити браму. Не зміг. Це було найстрашніше — сила, ринувши, сама тримала двері відчиненими, розпирала їх, не давала звести. Данило борсався в цьому потоці, як людина, яку збило хвилею й тягне під воду, — і що більше борсався, то ширше рвалась брама, то дужче лило. Порожнє місце під грудьми, яке щойно нило спрагою, тепер палало, переповнене, роздуте, готове розірватись. Ще подих — і крізь нього пройде вся гребля. Ще подих — і від нього лишиться оплавлений прут.