Розділ 1.Список.

Квартира пахла так само, як і двадцять років тому.Марко зрозумів це майже одразу, щойно переступив поріг.Запах зустрів його раніше, ніж спогади.Кава. Стара книжкова волога, що роками вбиралася в пожовклі сторінки. Тепле, сухе дерево меблів. Пил, який осідав на підвіконнях і верхівках шаф. І ще — ледь відчутний, але знайомий запах машинної оливи, який батько приносив із роботи на одязі, на руках, іноді навіть на шкірі.Цей запах Марко пам'ятав із дитинства.Він не знав, чи справді олива могла так довго залишатися в стінах, чи пам'ять просто вирішила зберегти її разом з усім іншим.Здавалося, квартира взагалі не помітила смерті.Тут усе залишилося таким, яким було за життя батька.Та сама вузька передпокійна шафа з подряпаними дверцятами.Та сама тумба біля входу.Та сама лампа під стелею, жовтувате світло якої завжди робило квартиру трохи старшою, ніж вона була насправді.Марко відчинив вікно.Рама важко піддалася, ніби теж не любила змін.У квартиру одразу ввірвалося вологе повітря.Після дощу місто пахло мокрим асфальтом, листям і землею. Знизу долинув дитячий сміх. Десь у дворі кілька хлопчаків ганяли м'яча, голосно сперечалися, хтось лаявся через невдалий пас, а потім усі знову засміялися.Марко сперся долонями об підвіконня й подивився вниз.Діти бігали між калюжами.Жінка в світлому халаті витрушувала з балкона невеликий килимок.На сусідньому поверсі хтось розвішував білизну.Автомобіль повільно виїжджав із двору.Хтось розмовляв телефоном.Звичайний день.Звичайний двір.Звичайне життя.Ніби кілька годин тому чоловіка не закопали в землю.Дивно.Світ завжди поводиться так, наче чужа смерть — це приватна справа.Марко відступив від вікна.Він зняв піджак, акуратно повісив його на спинку стільця, хоча зазвичай кидав одяг де завгодно, і лише потім зняв із пальців ключі.Метал тихо дзенькнув, коли він кинув їх на тумбу.Звук виявився надто знайомим.Колись батько, повертаючись додому, робив те саме.Ключі.На тумбу.Пауза.Потім важкі кроки коридором.Марко завмер на мить.Йому здалося, що зараз почує їх.Але квартира мовчала.Він повільно оглянув коридор.Усе залишилося на своїх місцях.Пара старих черевиків стояла біля стіни. Шкіра на них була потерта, носки подряпані, а підошви вкриті засохлим брудом. Батько збирався їх викинути ще минулої зими.Так і не викинув.На гачку висіла темно-синя куртка.Марко знав її.Батько носив її майже щодня.Взимку поверх светра, восени — просто на сорочку.Тепер куртка висіла порожня.Це було дивніше за фотографію на кладовищі.Речі не знали, що їхній господар помер.Вони просто чекали.На цвяху біля дверей висіли ключі від гаража.Старий металевий брелок трохи блищав у напівтемряві.Навіть годинник на стіні ще цокав.Рівно.Монотонно.Безжально.Цок.Цок.Цок.Марко підійшов до нього.Годинник був старий, круглий, із потемнілим дерев'яним корпусом. Скло мало тонку подряпину в нижньому кутку. Стрілки трохи відставали.Марко машинально підкрутив механізм.Він робив це в дитинстві.Пізніше бачив, як батько робив це щонеділі.Завжди приблизно в один і той самий час.Недільний ранок.Кава.Газета.Годинник.Марко пам'ятав ці дрібниці краще, ніж хотів би.Від цієї маленької звички стало незатишно.Він відійшов від стіни.Не варто було чіпати речі.Не сьогодні.Можливо, взагалі не варто було приходити.Розбирати речі він відклав майже на тиждень.Щодня знаходилася причина не починати.То робота.То друзі.То банальна втома.То телефонні дзвінки.То якісь справи, які ще вчора здавалися абсолютно неважливими, але раптом ставали нагальними.Він приходив після роботи, залишався на годину, іноді дві, сидів на кухні, пив каву з батькової чашки й ішов.Нічого не чіпав.Не відкривав шафи.Не заглядав у шухляди.Не переставляв книжки.Не торкався одягу.Насправді ж він боявся.Бо кожна шухляда означала ще одну маленьку смерть.Кожна знайдена річ могла повернути спогад, який він давно поховав разом із дитинством.У суботу Марко нарешті сів за кухонний стіл із коробкою для документів.Кухня була невеликою.Стара кахельна плитка місцями втратила блиск. На підвіконні стояла чашка з тріснутою ручкою, яку батько чомусь ніколи не викидав. На холодильнику висів календар, відкритий ще на тому місяці, коли Марко востаннє приходив сюди перед похованням.За вікном було тихо.Тільки час від часу проїжджала машина, і тоді світло фар ковзало по стелі кухні.Марко поставив коробку перед собою.Вона була важча, ніж здавалася.Він відкрив її.Свідоцтва.Квитанції.Старі гарантійні талони.Папери, які втратили будь-яке значення, але які батько все одно зберігав роками.Між ними лежали листівки до Нового року.Деякі ще з товстого картону, з блискучими ялинками, сніжинками й короткими побажаннями, написаними чужими руками.Декілька фотографій.Марко взяв одну.Папір був пожовклий по краях.На фотографії він упізнав себе років у шість.Маленький, худий, із розкуйовдженим волоссям.Сидить у батька на плечах.Однією рукою тримається за його голову.Батько молодший.З густішим волоссям.Без тих зморшок, які Марко пам'ятав останніми роками.І обоє сміються.Не посміхаються для фотографії.Саме сміються.Марко довго дивився на знімок.Він не пам'ятав цього дня.Взагалі.Ні місця.Ні погоди.Ні причини, з якої вони опинилися там.Ні того, хто тримав камеру.

— Не пам'ятаю цього дня... — прошепотів він.

Фотографія не відповідала.Вона просто залишалася в його пальцях — маленьким доказом того, що колись між ними було щось, чого він не зумів зберегти у власній пам'яті.Марко поклав її на стіл.Потім побачив гаманець.Він лежав у верхній шухляді письмового столу.Там, де батько зберігав речі, які вважав важливими.Темно-коричневий.Старий.Потертий настільки, що шкіра втратила первісну жорсткість і стала майже м'якою, як тканина. Кути були стерті. На поверхні залишилися дрібні тріщини й темні сліди від пальців.Марко взяв його.Вага виявилася майже такою самою, як у будь-якого старого гаманця.Але чомусь пальці стиснули його сильніше.Він відкрив.Кілька купюр.Посвідчення.Стара монета.І маленький складений учетверо аркуш.Саме він був потертий найбільше.Папір став тонким на згинах, майже прозорим. Краї потемніли від часу. Було видно, що його багато разів складали й розкладали.Марко обережно розгорнув папір.Двадцять імен.Без прізвищ.Лише ім'я.І дата.Навпроти кожного — однаковий напис.«Врятував мене.»Марко перечитав.Потім ще раз.І ще.Він водив поглядом по рядках, ніби мозок відмовлявся сприймати просту послідовність слів.Петро — 1998. Врятував мене.Оксана — 2001. Врятувала мене.Ігор — 2005. Врятував мене.