РОЗДІЛ 12.ГОЛОС.

У суботу майстерня відчинилася рівно о дев'ятій.Марко сам не знав, чому дотримувався цього часу так точно. Можливо, тому, що так робив батько. А може, тому, що в цьому було щось заспокійливе: поки двері комірки №17 відчинялися о дев'ятій ранку, світ залишався трохи зрозумілішим.Ранок був прохолодний.Над гаражами висіло бліде осіннє небо, затягнуте тонкими хмарами. Нічний дощ залишив на асфальті темні плями, а в калюжах відбивалися ряди старих металевих дверей. Десь неподалік гуркотів трамвай. Пахло мокрим листям, мастилом і свіжим повітрям після дощу.Марко відчинив майстерню.Усередині було напівтемно.Сонячний промінь пробивався крізь маленьке запилене вікно під стелею й падав просто на верстак. У повітрі повільно кружляли порошинки. На своїх місцях лежали викрутки, плоскогубці, коробочки з гвинтами, старий паяльник із почорнілою ручкою.Усе було майже так само, як за батька.І від цього вже не боліло.Першою прийшла пані Надія.Як завжди, без попередження. У руках вона тримала полотняну торбинку.

— Тільки не сперечайся, — сказала вона ще з порога.І поставила на стіл пакет.

Від нього одразу пішов запах теплого тіста, кориці й печених яблук.

— Пиріжки?

— А що ж іще.

Марко усміхнувся.

— Не треба було.

— Твій батько теж так казав.

Вона поправила хустку й примружилася, ніби дивилася не на Марка, а кудись у минуле.

— А потім зрозумів одну просту річ.

— Яку?

— Що людям іноді потрібно не лише допомагати.Треба ще й дозволяти їм бути вдячними.

Марко мовчки кивнув.Ця думка була новою для нього.Усе життя він звик або давати, або відмовлятися.Приймати було складніше.Пані Надія пішла так само тихо, як і прийшла.І ще кілька хвилин у майстерні стояв запах яблук і теплого тіста, ніби хтось залишив тут частинку домашнього затишку.До обіду було тихо.Марко лагодив настільну лампу.Стара, із зеленим металевим абажуром, вона колись стояла на чиємусь письмовому столі. Провід переламався біля основи.Нічого складного.Зняти ізоляцію.Замінити дріт.Перевірити контакти.Руки працювали самі.І раптом він почув:

— Не так.

Марко різко озирнувся.Майстерня була порожня.Лише за вікном пролетіла сіра голубка, а десь далеко загуркотіла вантажівка.Він завмер.І через мить зрозумів.Це був не голос.Це була пам'ять.Так іноді буває: людини давно немає поруч, але вона раптом повертається в інтонації, у жесті, у випадковій думці.Марко майже побачив батька.Той стоїть біля верстака, трохи сутулиться, витирає руки старою ганчіркою й каже:

— Не поспішай.Спочатку зрозумій, чому зламалося.Якщо усунути тільки наслідок — скоро зламається знову.

Марко повільно відклав викрутку.І несподівано всміхнувся.Бо кілька днів тому він сказав майже ті самі слова хлопцеві, який приходив учитися ремонтувати.Наче у відповідь на цю думку двері рипнули.На порозі стояв Артем.Високий худий хлопець років тринадцяти. Трохи незграбний, із вічно скуйовдженим волоссям і серйозними очима людини, яка звикла більше слухати, ніж говорити.У руках він тримав старий радіоприймач.

— Можна?

— Заходь.

Хлопець переступив поріг, обережно поставив радіо на стіл.

— Я Артем.

— А я Марко.

Хлопець ледь усміхнувся.

— Знаю.

Кілька секунд вони мовчали.Потім Артем сказав:

— Ваш тато про вас згадував.

Марко підвів очі.

— Справді?

— Ну... не те щоб багато.

Хлопець трохи зніяковів.

— Одного разу ми ремонтували магнітофон.Я запитав, чому він не викине його.А він сказав:"Бо син колись любив слухати на ньому казки."

Марко мовчав.

— А потім якийсь гвинт не відкручувався, і він сказав...Артем замислився, ніби намагаючись точно пригадати слова.— "От Марко б уже щось придумав. Він із технікою дружить краще за мене."

У майстерні стало дуже тихо.Марко дивився на старий верстак.На подряпини.На інструменти.На маленькі плями припою.І відчував, як щось тепле й болюче одночасно стискає груди.Усе життя він чекав якихось великих слів.А знайшов кілька звичайних речень, випадково сказаних чужому хлопцеві.І чомусь саме вони виявилися справжніми.

— Покажете мультиметр?

Голос Артема повернув його до теперішнього.Марко дістав прилад із шухляди.

— Дивись.

Він поклав мультиметр на стіл.

— Якщо просто тикати щупами навмання — нічого не зрозумієш.Спочатку треба знати, що саме шукаєш.

Артем уважно слухав.І Марко раптом замовк.Це були батькові слова.Тільки тепер вони звучали його голосом.І від цієї думки стало не сумно.А спокійно.Увечері, вже вдома, Марко відкрив стару шафу.На верхній полиці стояв касетний магнітофон.Темно-сірий.Трохи потертий.Той самий, який у дитинстві здавався йому майже чарівним.Поруч лежала коробка з касетами.На кожній — батьків почерк.

«Новий рік.»

«Море.»

«Марко — 5 років.»

Він вставив касету.Натиснув кнопку.Магнітофон зашумів.Заскрипів.І раптом кімнату наповнив дитячий сміх.Його власний.Дзвінкий.Безтурботний.Потім почувся мамин голос:

— Марку, не біжи!

Якийсь гуркіт.Сміх.І тоді...Засміявся батько.Голосно.Щиро.Так, що Марко завмер.Він ніколи не пам'ятав цього сміху.Наче почув зовсім іншу людину.Живу.Молоду.Щасливу.На записі щось упало.Мама засміялася.А батько сказав:

— Я ж казав, що вежа не встоїть.

І знову сміх.Нічого особливого.Звичайний день.Але Марко слухав його так уважно, ніби це був найдорожчий запис у світі.Бо іноді люди залишають по собі не великі слова.А інтонації.Сміх.Звички.Те, чого не помічаєш, поки не втратиш.Коли касета закінчилася, магнітофон тихо клацнув.У квартирі стало тихо.Марко обережно дістав касету й поклав її назад у коробку.Поруч лежав список.Він не відкрив його.Уперше за весь цей час йому не потрібно було шукати наступне ім'я.За вікном шумів вечірній вітер.У сусідньому будинку ще світилося кілька вікон.Десь далеко проїхав трамвай.У квартирі було тихо.Але тепер ця тиша мала голос.Голос людини, яку він учився слухати заново.