РОЗДІЛ 11. АПЕЛЬСИНИ.

У кабінеті ще кілька секунд стояла тиша.

Не звичайна робоча тиша, у якій просто ніхто не говорить, а та особлива, важка пауза, коли кожен присутній уже знає відповідь, але чекає, поки хтось нарешті вимовить її вголос.За великим вікном адміністративної будівлі стояла пізня осінь. Небо було низьким, затягнутим суцільною сірою хмарністю. Дрібний дощ раз у раз торкався скла, залишаючи на ньому тонкі прозорі доріжки. Десь унизу, на території підприємства, гуркотіла вантажівка. Її двигун кілька секунд працював на холостих обертах, потім машина рушила, і важкий звук поступово розчинився за стінами.У кабінеті пахло папером, пилом від старих папок і міцною кавою, яку директор, очевидно, вже давно забув випити.Він повільно відклав окуляри на стіл і подивився на Андрія поверх розкиданих паперів.На столі лежали накладні, розрахунки, таблиці, кілька аркушів із виправленнями. Один документ був покладений навскіс, інший майже звисав із краю. Чорна кулькова ручка лежала просто посередині паперів, наче її кинули туди поспіхом.

— Тобто ви визнаєте, що це ваша помилка?

Андрій стояв навпроти.Він не сперечався.Не виправдовувався.Не намагався знайти винного серед тих, хто працював із ним поруч.

— Так.

Його голос був рівним.

— Ви розумієте, яких збитків вона могла завдати підприємству?

— Розумію.

Директор кілька секунд дивився на нього, ніби очікував чогось іншого.Можливо, пояснення.Можливо, спроби довести, що провина не лише його.Можливо, звичного: «Так вийшло».Але Андрій мовчав.Він дивився на документи перед собою.Пальці його були зчеплені за спиною. На великому пальці залишилася тонка темна смуга від графіту — він кілька хвилин тому щось виправляв олівцем у розрахунках і, мабуть, навіть не помітив.

— І нічого не хочете додати?

Андрій трохи опустив очі.Ще раз переглянув цифри.Повільно.Уважно.Наче навіть тепер, коли все вже було вирішено, намагався зрозуміти, де саме допустив помилку.Одна цифра.Один пропущений рядок.Один момент неуважності.І наслідки, які тепер уже не можна було повернути назад.Він видихнув.

— Ні. Не хочу.

Директор відкинувся на спинку крісла.Старе крісло тихо скрипнуло.

— Добре. Тоді можете йти.

Андрій кивнув.Він уже взявся за дверну ручку, коли директор додав:

— Премії цього місяця не буде. І ще одне таке — шукатимете іншу роботу.

Андрій на мить завмер.Його рука все ще лежала на холодній металевій ручці.За дверима чувся приглушений шум коридору: чиїсь кроки, коротка розмова, телефонний дзвінок, що одразу обірвався.Він не обернувся.

— Розумію.

І тихо причинив за собою двері.

---

— Я сиділа в тому кабінеті ще хвилин десять, — продовжила Катерина.

Її голос повернув Марка до теперішнього.Вона сиділа навпроти нього, поклавши руки навколо чашки вже давно холодної кави.За вікном повільно темніла річка.Вода була майже чорна, тільки подекуди на її поверхні тремтіли довгі відбиття вечірніх ліхтарів.Катерина дивилася туди, ніби бачила не цю набережну, не цей вечір, а зовсім інше місце.Той кабінет.Ту осінь.Молодого Андрія, яким він був багато років тому.

— Директор щось пояснював мені про уважність, про документи, про відповідальність... Але я майже нічого не чула.

Вона ледь помітно стиснула пальці навколо чашки.

— Перед очима стояла лише одна картина.

Катерина замовкла.

— Як Андрій сказав: «Це моя помилка».

Марко слухав, не перебиваючи.

— І більше нічого. Без жодної спроби виправдатися.

Вона повільно вдихнула.

— Коли я вийшла в коридор, його ніде не було. Я подумала, що він поїхав на об'єкт.

За вікном пройшов чоловік із парасолею. Його постать на мить відбилася у склі й одразу зникла.

— Але потім випадково побачила його надворі.

Катерина дивилася кудись убік.

— Позаду адміністративної будівлі.

Там була стара дерев'яна лавка, захована між високими тополями. Вона стояла трохи осторонь від основної території підприємства, за бетонною стіною, на якій місцями обсипалася сіра штукатурка. Влітку це місце майже губилося в густій зелені. Працівники виходили туди палити, телефонувати рідним або просто кілька хвилин посидіти на самоті.Восени воно ставало зовсім іншим.Тополі стояли майже голі. Гілки чорніли на тлі свинцевого неба. Вітер проходив між ними з сухим шелестом, підхоплював останнє листя і ганяв його подвір'ям.Жовті й іржаво-червоні листки кружляли в повітрі, переверталися, прилипали до мокрих лавок, до асфальту, до гумових підошов робочого взуття.

— Андрій сидів сам.

Катерина зробила паузу.

— Спершись ліктями на коліна.

Вона ніби бачила це перед собою.Андрій у робочій куртці, з розстебнутим коміром. Плечі трохи опущені. Голова нахилена. Між пальцями — звичайний олівець.Він крутив його повільно.Раз.Другий.Третій.Наче зовсім забув, що тримає його.Навколо ніхто не звертав уваги.Хтось пройшов повз із пачкою сигарет.Хтось відчинив задні двері складу.Десь далеко загуркотів метал.Життя підприємства продовжувалося.А він сидів на старій лавці й залишався наодинці зі своєю помилкою.

— Я вже хотіла підійти. Подякувати.

Катерина усміхнулася сумно.

— Але не наважилася.

Вона на мить опустила погляд.

— Бо вперше побачила його таким.

Марко дивився на неї уважно.

— Він не виглядав людиною, яка зробила щось героїчне.

Катерина повільно похитала головою.

— Він виглядав людиною, яка страшенно сердиться на себе.

Не через штраф.Не через премію.Не через те, що директор говорив із ним жорстко.Через власну неуважність.Через те, що десь серед цифр, паперів і поспіху він пропустив те, що мав побачити.Катерина пам'ятала навіть його обличчя.Зосереджене.Втомлене.Нахмурене.Не злістю на інших — розчаруванням у собі.

— Я навіть бачила, як він тихо похитав головою.

Вона ледь усміхнулася.— І ледь чутно сказав сам до себе:

— От дурень...

Марко опустив очі.

— Не зло. Не роздратовано. Швидше з гірким розчаруванням.

За вікном вода повільно котила свої темні хвилі.