РОЗДІЛ 10.КАТЕРИНА.

Річка текла повільно, ніби й вона не хотіла нікуди поспішати. Ранкове сонце ще не встигло піднятися високо. Його світло лягало на воду тонкими золотими смугами, що тремтіли від кожного подиху вітру. Над протилежним берегом клубочився легкий серпанок, і вода крізь нього здавалася майже молочною, тихою, далекою від міського життя. Старі верби, схилившись до води, ліниво гойдали довгі гілки, торкаючись ними течії. Деякі з них уже починали жовтіти, і на зеленому тлі ранньої осені окреме листя виглядало так, ніби хтось розсипав на гілках дрібні золоті монети.Набережна тільки прокидалася. Кам'яні плити під ногами ще зберігали нічну прохолоду, а вздовж доріжки лежали поодинокі вологі листки, принесені сюди вітром. Ліхтарі ще не встигли остаточно згаснути, і їхнє бліде світло губилося серед ранкової ясності. Молодий чоловік вигулював золотистого ретривера. Пес час від часу зупинявся, нюхав траву, розглядав воду, а потім слухняно біг за господарем, весело постукуючи кігтями по доріжці.Літня пара сиділа на лавці, тримаючись за руки й мовчки дивлячись на річку, ніби після багатьох років спільного життя слова стали необов'язковими. Чоловік був у темному светрі, жінка загорнула плечі в тонкий плед. Їхні руки лежали поруч — зморшкуваті, спокійні, звичні одна до одної. Вони нічого не говорили, але в їхній мовчанці не було самотності.Велосипедист, дзенькнувши дзвоником, промчав повз, залишивши після себе запах свіжої кави з паперового стаканчика.Місто ще не ввімкнуло свого звичного шуму. Не ревли двигуни, не поспішали люди, не лунали телефонні розмови, не грюкали двері магазинів. Воно тільки збиралося прокинутися, вдихнути повітря, вдягнути на себе буденний поспіх.У такі години воно було схоже на людину, яка ще не вдягнула щоденну маску.Марко прийшов на двадцять хвилин раніше.Він ішов набережною повільно, засунувши руки в кишені темної куртки. Останнім часом він часто ловив себе на тому, що перестав поспішати. Раніше його кроки завжди були швидкими, майже нервовими. Робота, зустрічі, телефон, справи, нескінченний список того, що потрібно зробити до вечора. Тепер же він ніби навчився залишати між однією справою та іншою кілька зайвих хвилин.Іноді саме в них траплялося щось важливе.Він обрав столик біля великого вікна. Скло було прохолодним, на ньому ще залишалися крихітні краплі після нічної вологи. Звідси було видно річку, дерев'яний місток і старого рибалку, який уже втретє закидав вудку, хоча, здається, ловив тут зовсім не рибу.Чоловік сидів нерухомо, у старій куртці й вицвілій кепці. Його вудка майже не рухалася. Поруч стояло невелике відро, а під ногами — термос. Він дивився на поплавок із такою зосередженістю, ніби від нього залежало щось значно важливіше за рибу.Марко дивився на нього кілька секунд.Можливо, подумав він, деякі люди приходять до води не для того, щоб щось упіймати.Можливо, просто для того, щоб побути наодинці зі своїми думками.Офіціантка підійшла майже безшумно.Молода дівчина у світлій сорочці й темному фартуху тримала в руках невеликий блокнот. Волосся було зібране на потилиці, кілька пасом вибилися й падали на щоку. Вона виглядала так, ніби цей ранковий ритуал повторювала щодня — одні й ті самі столи, ті самі замовлення, ті самі перші відвідувачі, які ще сонними голосами просили каву.

— Доброго ранку. Що будете?

Марко навіть не відкрив меню.

— Чорну каву.

— Без цукру?

Він хотів відповісти: «Так».І лише тоді зрозумів, що ніколи не любив чорної кави.Йому подобалася кава з молоком.Завжди.Від цієї дрібної думки всередині щось дивно ворухнулося. Наче пам'ять, яка довго лежала під товстим шаром пилу, раптом підняла голову.Він навіть зніяковів від цієї думки.Чому ж замовив саме так?Офіціантка усміхнулася, чекаючи відповіді.

— Так... без цукру.

Вона кивнула й відійшла.Марко ще кілька секунд дивився їй услід, а потім перевів погляд на свої руки. На пальцях залишилися ледь помітні сліди від старого верстака. Він останнім часом часто повертався додому з майстерні з запахом машинного мастила на долонях. Раніше цей запах належав батькові.Тепер він належав і йому.Коли принесли каву, темна рідина тихо парувала в чашці. Запах був гіркий, насичений, знайомий настільки, що Марко відчув майже фізичну присутність людини, якої вже не було.Коли вона відійшла, Марко довго дивився у вікно.Батько завжди пив саме таку.Міцну.Гірку.Без цукру.Без печива.Без розмов.У дитинстві Марко думав, що дорослі просто люблять гірке. Йому здавалося дивним, як можна добровільно пити таку каву, після якої в роті ще довго залишається терпкий смак.Тепер він раптом замислився: може, батько взагалі не звертав уваги на смак. Просто сідав, пив і йшов далі працювати.Дивно.Людина може прожити поруч із кимось усе життя й лише після його смерті почати помічати такі дрібниці.Саме з них і складається пам'ять.Не з великих подій.Не з фотографій.Не з дат.А з того, як людина тримала чашку. Як поправляла рукав. Як хмурилася, коли читала газету. Як ставила ключі на одне й те саме місце.Іноді після смерті близької людини ці дрібниці стають дорожчими за все інше.Катерина запізнилася на сім хвилин.Не на десять.Не на п'ять.Саме на сім.Марко подивився на годинник лише один раз. Він намагався не показувати нетерпіння, хоча кожна хвилина тиші змушувала його дедалі частіше поглядати на двері.І вже хотів подумати, що вона передумала.Двері кав'ярні тихо відчинилися.Холодніше повітря з вулиці ковзнуло по підлозі, разом із запахом мокрого листя й ранкової вогкості.До зали зайшла жінка.Вона не озиралася навколо, як це роблять люди, які вперше приходять у незнайоме місце. Її погляд одразу знайшов Марка.Ніби вона впізнала його ще здалеку.Можливо, за очима.Саме так усі впізнавали сина Андрія.Вона була приблизно його віку. Може, трохи старша. Темне волосся було недбало зібране у хвіст, з якого вибилися кілька пасом. Вони торкалися шиї, і жінка раз у раз машинально заправляла їх за вухо.Не тому, що їй було байдуже до зовнішності.Просто здавалося, що останні роки вона навчилася витрачати сили лише на справді важливе.На ній було просте темне пальто, під ним — светр кольору старого молока. Нічого яскравого, нічого демонстративного. Її одяг був таким самим стриманим, як і рухи.На обличчі не було макіяжу.Лише тонкі зморшки біля очей.Не від віку.Від пережитого.Її очі були темними, уважними, трохи втомленими. У них не було тієї відкритості, яка буває в людей, котрі легко довіряють незнайомцям. Навпаки — здавалося, вона давно навчилася спочатку спостерігати, а вже потім робити висновки.Її рухи були швидкими, але не нервовими.Так ходять люди, які багато років поспішали, а потім зрозуміли, що поспіх нічого не змінює, але звичка залишилася.