РОЗДІЛ 7.МАРІЯ.

Дорога до села займала трохи більше ніж півтори години.

Чим далі Марко від'їжджав від міста, тим менше залишалося звичних звуків. Спочатку зникли багатоповерхівки. Потім — рекламні щити, заправки, шум машин. Дорога звузилася, асфальт став шорстким, подекуди вкритим латками, ніби хтось багато років поспіль старанно зашивав стару тканину.

Обабіч дороги хвилювалися поля.

Пшениця вже достигла й важко схиляла колосся під гарячим серпневим сонцем. Десь удалині синіла вузька смуга лісу, а над нею повільно пливли білі хмари — такі великі й ліниві, ніби їм теж не було куди поспішати.

Марко опустив вікно.

У салон увірвався запах нагрітої землі, сухих трав і свіжоскошеного сіна.

Він не був тут із дитинства.І раптом зрозумів, що пам'ять має запах.Село зустріло його майже безлюдними вулицями.Біля криниці дві бабусі про щось тихо розмовляли, час від часу поглядаючи на незнайому машину.На паркані грівся рудий кіт.Під старою грушею дрімав пес, який навіть не підвів голови, коли Марко проїхав повз.Здавалося, час тут ішов не повільніше.Він просто нікуди не поспішав.

Навігатор повідомив:

— Ви прибули.

Перед ним стояла невелика біла хата з блакитними віконницями.Низенький дерев'яний паркан був майже повністю захований під мальвами. Біля хвіртки рясно цвіли чорнобривці, а вздовж стежки розрослася м'ята. Від неї повітря мало прохолодний, терпкий запах.

На старій дерев'яній лавці сиділа жінка.Вона неквапливо чистила яблука маленьким ножем.Шкірка падала на фартух довгою, майже не розриваючись, спіраллю.Марко ще не встиг відчинити хвіртку, коли вона підняла голову.

Подивилася уважно.Так уважно, ніби чекала саме його.

— Ти Андріїв син.

Не запитала.Сказала.

Марко завмер.

— Так...

Жінка відклала ніж.Її обличчя було густо вкрите зморшками, але очі залишалися напрочуд світлими.Вони дивилися не насторожено.А так, як дивляться на когось давно знайомого.

— Очі.У тебе його очі.

Марко мимоволі торкнувся обличчя.

— Усі кажуть, що я схожий на маму.

Марія ледь усміхнулася.

— Зовні — може.А очима дивишся, як він.Спершу уважно.Потім — ніби трохи сумно.

Вона запросила його до двору.

— Заходь. Не стій на сонці.

Двір був маленький, але дивовижно затишний.Під навісом висіли зв'язки сушеної м'яти й чебрецю.На мотузці повільно колихалися випрані рушники.У відрі біля колодязя плавало кілька зелених яблук — вони охолоджувалися у крижаній воді.

— Сідай.

Марко сів за старий дерев'яний стіл.Марія поставила перед ним глечик із узваром.

— Спочатку попий.

Потім говоритимемо.Узвар пахнув сушеними грушами, яблуками й медом.Саме так пахло його дитинство.Він зробив ковток.І вперше за багато тижнів відчув не біль.А спокій.

— Ви знали мого батька?

— Знала.

— Добре?

Марія тихо засміялася.

— Добре — це коли людина знає, який чай ти любиш.А ми знали одне про одного дещо важливіше.Ми знали, коли мовчати.

Марко не одразу зрозумів ці слова.Він поклав на стіл складений аркуш.Список.Пожовклий від часу.Марія довго дивилася на нього.Потім торкнулася свого імені кінчиками пальців.Наче боялася порушити щось дуже крихке.

— То він справді записав...

— Так.

Тут написано:

«Марія. 2007. Врятувала мене.»

Жінка похитала головою.

— От уже впертий...

— Чому?

— Бо все життя перебільшував.

— То ви його не рятували?

Марія засміялася.Тихо.Майже беззвучно.

— Ходімо.

Вони обійшли хату.За нею простягався старий сад.Сонце вже схилялося нижче, і крізь густе листя пробивалися золоті промені.У траві дзижчали джмелі.Десь неподалік стукотів дятел.Посеред саду росла велика яблуня.Гілки важко згиналися від плодів.Червонобокі яблука світилися між листям, наче маленькі ліхтарики.Марія поклала долоню на шорсткий стовбур.Так лагідно, ніби торкалася чиєїсь руки.

— Бачиш?

— Так.

— Це його дерево.

Марко здивовано глянув на неї.

— Не розумію.

Вона мовчала кілька секунд.Потім почала говорити.Повільно.Без жодної зайвої інтонації.Наче не розповідала історію, а просто згадувала прожите.

— Колись тут росла інша яблуня.Стара.Її ще мій чоловік садив.Майже сорок років стояла.Під нею діти гралися.Під нею ми чай пили.Під нею онуку колисала.А одного літа прийшла буря.Такої я більше не бачила.Вітер був такий сильний, що зірвав половину даху.А яблуню... переламав навпіл.

Марія на мить замовкла.Провела рукою по корі.

— Після смерті чоловіка мені тоді здавалося, що разом із тією яблунею впало все моє життя.Я сиділа біля пня й плакала.Не через дерево.Через себе.Бо коли втрачаєш багато, іноді останньою краплею стає зовсім дрібниця.Саме тоді повз проходив Андрій.Він ремонтував проводку сусідам.Побачив мене.Підійшов.Нічого не питав одразу.Просто сів поруч.Довго мовчав.Потім сказав:

— Гарне дерево було.

— Було...

— Значить, посадимо нове.

Я навіть розсердилася.

«Навіщо?»

«Я вже не дочекаюся яблук.»

А він усміхнувся.

Так спокійно.

І відповів:

— Не всі дерева садять для себе.

За тиждень він повернувся.На старенькому велосипеді.За плечима — маленький саджанець.Іржава лопата була прив'язана до багажника мотузкою.Він працював мовчки.Копав землю.Вирівнював яму.Обережно розправляв коріння.Потім прив'язав тонкий стовбур до дерев'яного кілка.Витер долонею піт із чола.Подивився на мене й сказав:

— Через кілька років даватиме яблука.

Я тоді тільки махнула рукою.

Не повірила.

Марія всміхнулася й простягнула Маркові стигле яблуко.

— Скуштуй.

Він відкусив.

Яблуко було солодким, із легкою кислинкою.

Сік одразу побіг по пальцях.

— Дає, — тихо сказала Марія.— Щороку дає.І знаєш...Кожної осені я думаю про нього.Не тому, що він посадив дерево.А тому, що тоді побачив у мені людину, коли я сама вже перестала себе бачити.

— Але чому він написав, що це ви його врятували?

Марія довго мовчала.