РОЗДІЛ 7.МАРІЯ.

Дорога до села займала трохи більше ніж півтори години.Марко виїхав із міста ще тоді, коли день тільки починав набирати силу. Сонце вже піднялося над будинками, але ранкова прохолода ще трималася в повітрі тонким, майже невидимим шаром. На склі автомобіля залишалися бліді сліди нічної вологи, а дерева вздовж дороги ворушили листям від легкого вітру.Перші десятки кілометрів він їхав знайомими міськими вулицями. Світлофори, перехрестя, автобуси, поспішливі люди на зупинках, кав'ярні з відчиненими дверима, ранковий рух автомобілів — усе це було звичним настільки, що Марко майже не помічав деталей.Місто жило своїм життям.Хтось поспішав на роботу.Хтось вів дитину до школи.Хтось стояв біля кіоску з кавою, гортаючи телефон.Хтось уже сварився з кимось по телефону.А Марко просто їхав.Чим далі він від'їжджав від міста, тим менше залишалося звичних звуків.Спочатку зникли багатоповерхівки.Вони поступово відступили кудись назад, залишившись за спиною суцільною сірою стіною.Потім зникли рекламні щити, заправки, великі магазини, шум машин.Дорога звузилася.Асфальт став шорстким, нерівним, подекуди вкритим латками, ніби хтось багато років поспіль старанно зашивав стару тканину, намагаючись не дати їй остаточно розсипатися.Колеса час від часу потрапляли в невеликі вибоїни, і машина ледь помітно здригалася.Марко не поспішав.Він тримав руки на кермі й дивився вперед, де дорога поступово губилася між полями.Обабіч дороги хвилювалися поля.Вони здавалися безкрайніми.Пшениця вже достигла й важко схиляла колосся під гарячим серпневим сонцем. Золотаві хвилі перекочувалися від вітру одна за одною, і здалеку могло здатися, що земля дихає.Подекуди вздовж дороги стояли самотні дерева.Старі, покручені, із темною корою.Деякі вже починали втрачати перші листки, хоча літо ще не поспішало поступатися осені.Десь удалині синіла вузька смуга лісу, а над нею повільно пливли білі хмари — такі великі й ліниві, ніби їм теж не було куди поспішати.Марко опустив вікно.У салон одразу увірвався запах нагрітої землі, сухих трав і свіжоскошеного сіна.Він зробив глибший вдих.І раптом відчув щось дивне.Ніби цей запах він уже знав.Ніби десь дуже далеко, у якомусь іншому часі, він уже вдихав таке саме повітря.Він не був тут із дитинства.Принаймні не пам'ятав, щоб був.Але пам'ять іноді виявлялася дивною річчю.Вона могла роками мовчати, ховати щось на самому дні свідомості, а потім раптом повернути один запах — і разом із ним цілу епоху.Марко дивився на поля й думав про батька.Про список.Про двадцять імен.Про людей, яких Андрій пам'ятав усе життя.І про те, як мало власний син знав про людину, з якою прожив поруч двадцять шість років.Село зустріло його майже безлюдними вулицями.Тут усе здавалося трохи меншим.Будинки.Дороги.Садиби.Навіть звуки.Не було міського гулу, постійного шурхоту шин, сигналів автомобілів, голосів за стінами.Замість цього було чути, як десь гавкає собака.Як за парканом дзенькає відро.Як вітер ворушить сухе листя.Біля криниці дві бабусі про щось тихо розмовляли, час від часу поглядаючи на незнайому машину.Їхні хустки трохи ворушилися від вітру.Одна тримала в руках пластиковий пакет із пляшкою молока, друга — маленьке відро.Вони замовкли, коли Марко проїхав повз.На паркані грівся рудий кіт.Він ліниво примружив очі на сонці, навіть не подумавши підняти голову.Під старою грушею дрімав пес, який теж не підвів голови, коли Марко проїхав повз.Здавалося, час тут ішов не повільніше.Він просто нікуди не поспішав.Навігатор повідомив:

— Ви прибули.

Голос пристрою прозвучав надто сучасно для цієї тиші.Марко вимкнув його.Перед ним стояла невелика біла хата з блакитними віконницями.Фарба на стінах місцями вже втратила свіжість, але будинок виглядав доглянутим. Так виглядають старі речі, про які хтось досі піклується: вони можуть бути далеко не новими, проте в них є особлива чистота й тепло.Низенький дерев'яний паркан був майже повністю захований під мальвами.Рожеві, бордові, майже білі квіти піднімалися над парканом, погойдуючись від вітру.Біля хвіртки рясно цвіли чорнобривці.Їхні маленькі жовті й помаранчеві головки світилися на сонці.А вздовж стежки розрослася м'ята.Вона займала майже весь край доріжки, і коли Марко ступив ближче, від неї піднявся прохолодний, терпкий запах.На старій дерев'яній лавці сиділа жінка.Вона була вже літня, худорлява, у світлому фартусі поверх темної сукні. Волосся, майже повністю сиве, було акуратно зібране на потилиці.Жінка неквапливо чистила яблука маленьким ножем.Рухалася вона повільно, але впевнено.Шкірка падала на фартух довгою, майже не розриваючись, спіраллю.Марко ще не встиг відчинити хвіртку, коли вона підняла голову.Подивилася уважно.Так уважно, ніби чекала саме його.Не просто когось.Саме його.

— Ти Андріїв син.

Не запитала.Сказала.Марко завмер, поклавши руку на дерев'яну хвіртку.На кілька секунд він не знав, що відповісти.

— Так...

Жінка відклала ніж.Її обличчя було густо вкрите зморшками. Вони збиралися біля очей, на лобі, біля губ — сліди десятків років, сонця, вітру, сміху, пережитого болю.Але очі залишалися напрочуд світлими.Вони дивилися не насторожено.А так, як дивляться на когось давно знайомого.

— Очі. У тебе його очі.

Марко мимоволі торкнувся обличчя.Ніби справді хотів перевірити, що саме вона побачила.

— Усі кажуть, що я схожий на маму.

Марія ледь усміхнулася.

— Зовні — може. А очима дивишся, як він. Спершу уважно. Потім — ніби трохи сумно.

Ці слова зачепили його сильніше, ніж він очікував.Марко нічого не відповів.Він не знав, як можна визначити людину за поглядом.Але Марія, схоже, знала.Вона прожила достатньо довго, щоб бачити в обличчях те, що інші вже не помічали.Жінка підвелася.Повільно, трохи спираючись рукою на край лавки.

— Заходь. Не стій на сонці.

Вона відчинила хвіртку ширше.Марко зайшов у двір.Двір був маленький, але дивовижно затишний.Тут усе мало своє місце.Під навісом висіли зв'язки сушеної м'яти й чебрецю. Вони були перев'язані мотузкою й звисали з дерев'яної балки, створюючи над головою цілу зеленувато-коричневу завісу.На мотузці повільно колихалися випрані рушники.Білі, з вишитими червоними смугами.Вони ледь чутно билися один об одного від вітру.Біля колодязя стояло старе відро.У ньому плавало кілька зелених яблук — вони охолоджувалися у крижаній воді.Вода була настільки прозора, що Марко бачив крізь неї зелену шкірку яблук.