Розділ 5.Людина,якої не було.

Увечері Марко знову розгорнув список.Він довго дивився на імена, ніби сподівався, що вони самі підкажуть, куди їхати далі.

Ігор. 2005. Врятував мене.

Жодних прізвищ.Жодних адрес.Лише ім'я.Він уже збирався закрити гаманець, коли почув тихе клацання.Із внутрішньої кишеньки випала маленька картка.На ній був номер телефону.І тільки одне слово:

«Нотаріус».

Нотаріальна контора містилася на другому поверсі старої будівлі.Жінка за стійкою, переглянувши паспорт Марка, кивнула.

— Так. Ваш батько залишив для вас дещо.

Вона винесла невеликий конверт.

— Він сказав віддати це лише після того, як ви заберете його особисті речі.

— Що це?

— Не знаю. Ми не відкриваємо чужих листів.

Усередині був ще один аркуш.

Почерк батька.Рівний. Спокійний.Марку.

"Якщо ти читаєш це, значить, усе ж вирішив шукати цих людей.Не поспішай.Не всі захочуть говорити.Не всі пам'ятатимуть мене.І не всіх ти знайдеш.Це нормально".

Марко перевернув аркуш.На звороті було написано:

"Почни з тих, хто сам захоче розповісти."

Нижче лежала маленька візитка.

Ігор Мельник. Майстер із ремонту взуття.

Майстерня виявилася крихітною.Старий дерев'яний стіл.Полички з кремами для шкіри.Запах клею.За верстаком сидів літній чоловік у товстих окулярах.

— Доброго дня.

— Вітаю.

— Ви Ігор Мельник?

— Так.

— Мій батько... Андрій Савчук.

Чоловік перестав працювати.Потім повільно зняв окуляри.

— Помер?

Марко лише кивнув.

Ігор важко зітхнув.

— Шкода.Хороший був чоловік.

— Він написав, що ви врятували йому життя.

Ігор здивовано підняв брови.

— Я?

— Так.

— Ні, хлопче.Не врятував.

Марко розгубився.

— Але...

Він дістав список.Показав.Ігор уважно прочитав рядок.

Похитав головою.

— Він завжди перебільшував.

— Тоді що сталося?

Старий усміхнувся.

— Сідай.

— У дві тисячі п'ятому я мав маленьку майстерню.Тоді ще в підвалі.Твій батько прийшов із порваними черевиками.Поки я працював, ми розговорилися.Він мовчав хвилин десять.А потім зненацька сказав:

— Не знаю, навіщо далі жити.

Марко повільно підвів очі.

— Після смерті твоєї мами.Я тоді не знав ні його, ні вашої сім'ї.Просто сидів і слухав.Годину.Може, дві.Він говорив.Я мовчав.Коли він уже збирався йти, я сказав лише одну фразу.

Ігор трохи ніяково всміхнувся.

— Якщо чесно, зараз вона здається мені дуже простою.

— Яку?

— "Твоєму синові зараз важче, ніж тобі."

У майстерні стало тихо.

— І все?

— І все.

Марко не міг повірити.

— Через одне речення він написав...

— "Врятував мене"?

Ігор кивнув.

— Бо іноді людину рятують не від смерті.А від рішення, яке вже майже прийняте.

Марко вийшов із майстерні, не відчуваючи землі під ногами.Він ніколи не думав про той рік.Пам'ятав лише, що після смерті мами батько став ще мовчазнішим.Він не знав, що за цією мовчанкою могла ховатися прірва.У машині Марко довго сидів, не заводячи двигун.Він дістав телефон.У списку контактів досі був номер батька.Без фото.Просто: «Тато».

Він дивився на нього кілька хвилин.Потім натиснув «Видалити».Телефон запитав:

«Ви впевнені?»

Марко поклав телефон на сидіння.

— Ні...

І вперше після похорону заплакав.Не голосно.Не від розпачу.А від усвідомлення, що людина, яка навчила його їздити на велосипеді, лагодити розетки й мовчки приносила чай, коли він хворів, колись сама ледь не втратила бажання жити.І він ніколи цього не помітив.