Розділ 5.Людина,якої не було.

Увечері Марко знову розгорнув список.У квартирі було тихо. За вікном уже давно стемніло, і в чорному склі відбивалася кімната: настільна лампа, край столу, чашка давно охололої кави й сам Марко, який сидів, трохи зігнувшись над старим аркушем.Десь унизу проїхав автомобіль. Світло фар ковзнуло по стелі й на мить освітили стіну, а потім зникло. У сусідній квартирі хтось пересував меблі. За кілька секунд усе знову стихло.Марко довго дивився на імена, ніби сподівався, що вони самі підкажуть, куди їхати далі.Він уже знав, що за кожним із них стоїть чиєсь життя.Чиясь випадкова зустріч.Чиясь допомога.Можливо, чиясь найважча година.Але поки що перед ним були лише чорні літери на пожовклому папері.Ігор. 2005. Врятував мене.Жодних прізвищ.Жодних адрес.Лише ім'я.Марко провів пальцем по напису, затримавшись на даті.Рік, який він майже не пам'ятав.Рік, що в його пам'яті залишився кількома розмитими картинками: стара квартира, важкі штори, мамині речі, які ще довго ніхто не наважувався прибрати, батько, який майже не розмовляв.Марко вже збирався закрити гаманець, коли почув тихе клацання.Він завмер.З внутрішньої кишеньки випала маленька картка.Вона ковзнула по столу й зупинилася біля його руки.Марко взяв її.Білий картон трохи пожовтів по краях.На ній був номер телефону.І тільки одне слово:«Нотаріус».Наступного дня нотаріальна контора містилася на другому поверсі старої будівлі в центральній частині міста.Будинок був одним із тих, які давно втратили колишню велич, але все ще трималися вперто й гідно. Високі стелі, широкі сходи, потерті поручні, на яких місцями блищало дерево від тисяч людських долонь.У під'їзді пахло пилом, старою фарбою й вологим каменем.На другому поверсі було тихо.За матовим склом дверей виднівся напис.Марко зайшов усередину.Невелика приймальня була обставлена просто: темний стіл, кілька стільців, шафа з папками, кімнатні рослини на підвіконні. За стійкою сиділа жінка років п'ятдесяти з коротким темним волоссям і тонкими окулярами.Вона говорила спокійно, без зайвих емоцій.Переглянувши паспорт Марка, кивнула.

— Так. Ваш батько залишив для вас дещо.

Марко відчув, як усередині знову виникло знайоме напруження.Кожна така фраза тепер означала нову частину життя Андрія, про яку він нічого не знав.Жінка зникла за дверима.За кілька хвилин повернулася з невеликим конвертом.Поклала його перед Марком.

— Він сказав віддати це лише після того, як ви заберете його особисті речі.

Марко подивився на конверт.

— Що це?

Жінка злегка всміхнулася.

— Не знаю. Ми не відкриваємо чужих листів.

Він узяв конверт.Папір був щільний, старий.Край трохи загнувся.Марко обережно розкрив його.Усередині був ще один аркуш.Почерк батька.Рівний.Спокійний.Той самий почерк, яким були написані імена у списку.Марко прочитав.Марку.Він затримав погляд на цьому слові.Саме так батько звертався до нього.Без «синку».Без ніжностей.Просто — Марку.І чомусь від цього простого звертання в грудях стало важко.Далі він прочитав:

"Якщо ти читаєш це, значить, усе ж вирішив шукати цих людей.Не поспішай.Не всі захочуть говорити.Не всі пам'ятатимуть мене.І не всіх ти знайдеш.Це нормально".

Марко повільно опустив аркуш.Він уже починав розуміти батькову манеру говорити навіть через папір.Жодних пояснень.Жодного жалю.Жодних спроб виправдатися.Просто факти.Марко перевернув аркуш.На звороті було написано:"Почни з тих, хто сам захоче розповісти."Нижче лежала маленька візитка.Ігор Мельник. Майстер із ремонту взуття.

Майстерня виявилася крихітною.Вона ховалася між продуктовим магазином і старою перукарнею на тихій вулиці, де навіть удень було небагато людей.Вивіска над дверима давно вигоріла на сонці.На склі висіли кілька маленьких наклейок.Коли Марко відчинив двері, над входом тихо дзенькнув дзвіночок.Усередині було тепло.Тісно.Стіни майже повністю займали полиці.На них стояли креми для шкіри, коробки з нитками, тюбики клею, баночки з фарбою, маленькі коробки з металевими деталями.На одному цвяху висіли старі ножиці.На іншому — кілька щіток.Посередині стояв старий дерев'яний стіл.Його поверхня була вкрита подряпинами, темними плямами й слідами багаторічної роботи.Пахло клеєм, шкірою, воском і старим деревом.За верстаком сидів літній чоловік у товстих окулярах.Він працював із черевиком, тримаючи його в руках із такою обережністю, ніби ремонтував не взуття, а щось значно дорожче.

— Доброго дня.

Чоловік підняв голову.

— Вітаю.

— Ви Ігор Мельник?

— Так.

Марко зробив паузу.Він раптом відчув, що всі ці слова, які подумки готував дорогою, знову стали непотрібними.

— Мій батько... Андрій Савчук.

Чоловік перестав працювати.Руки завмерли.Потім він повільно зняв окуляри.Подивився на Марка уважніше.Наче шукав у його обличчі риси людини, яку давно не бачив.

— Помер?

Марко лише кивнув.Ігор важко зітхнув.Зняв окуляри й поклав їх на стіл.

— Шкода.

Він на мить опустив очі.

— Хороший був чоловік.

Марко почув цю фразу вже не вперше.Але цього разу вона прозвучала інакше.

— Він написав, що ви врятували йому життя.

Ігор здивовано підняв брови.

— Я?

— Так.

— Ні, хлопче.Старий похитав головою.— Не врятував.

Марко розгубився.

— Але...

Він дістав список.Розгорнув його.Показав рядок.Ігор узяв аркуш.Підніс ближче до очей.Уважно прочитав.Потім похитав головою.

— Він завжди перебільшував.

Марко ледь усміхнувся.

— Тоді що сталося?

Ігор кілька секунд дивився на нього.Потім показав на стілець.

— Сідай.

Марко сів.Старий повернувся за верстак.Його пальці машинально торкнулися інструментів.

— У дві тисячі п'ятому я мав маленьку майстерню.Він на мить усміхнувся.— Тоді ще в підвалі.Твій батько прийшов із порваними черевиками.

Ігор говорив повільно.Можливо, тому, що згадував не просто подію, а день, який зберігся в пам'яті майже до дрібниць.

— Поки я працював, ми розговорилися.