РОЗДІЛ 4.КОМІРКА #17

Сергій чекав біля гаражного кооперативу.Невисокий чоловік років п'ятдесяти, у потертій камуфляжній куртці. Побачивши Марка, він одразу простягнув руку.

— Співчуваю.

— Дякую.

Вони мовчки пішли вузькою алеєю між гаражами.Усе тут виглядало так, ніби час зупинився ще двадцять років тому.Іржаві ворота.Старі «Жигулі» під брезентом.Запах бензину й пилу.

— Твій батько тут майже жив, — сказав Сергій. — Після роботи завжди заходив.

— Машину ремонтував?

— Машини... та ні. Людей.

Марко не зрозумів.

Сергій лише усміхнувся.

— Зараз побачиш.

Комірка №17 була в самому кінці ряду.Звичайні металеві двері.Жодної таблички.Марко вставив ключ.Замок відкрився легко.Усередині не було ні автомобіля, ні інструментів.Лише полиці.На них стояли коробки.Десятки.Акуратно підписані чорним маркером.

«Чайник.»

«Обігрівач.»

«Шкільний рюкзак.»

«Дитячі ковзани.»

«Мікрохвильова піч.»

Марко здивовано озирнувся.

— Що це?

— Те, чим твій батько займався вечорами.

— Не розумію.

Сергій узяв із полиці старий електрочайник.

— Бачиш?

На дні був маленький паперовий стікер.

«Працює.»

— Люди приносили йому поламану техніку, — пояснив Сергій. — Хтось із сусідів, хтось через знайомих. Якщо можна було полагодити — лагодив. Безкоштовно.

— А якщо ні?

— Розбирав на запчастини, щоб полагодити іншу.

Марко провів рукою по коробках.

— Але навіщо?

Сергій знизав плечима.

— Казав: «Не всі можуть купити нове».

У дальньому кутку стояв дерев'яний стіл.На ньому лежав старий зошит.Марко відкрив його.На першій сторінці було написано:

«Не брати грошей.»

Далі — десятки записів.

"Пані Марія. Праска. Віддала яблука."

"Юра. Міксер. Відмовився від оплати."

"Молода сім'я. Обігрівач. Дитина."

Ніяких сум.Ніяких боргів.Лише короткі нотатки.Марко перегортав сторінки повільно.Раптом між ними випала фотографія.Батько сидів за цим самим столом.Поруч — хлопчик років десяти.Обоє тримали в руках розібране радіо й сміялися.

— Це хто?

— Денис, — відповів Сергій. — Сирота. Приходив сюди після школи.

— Батько його навчав?

— Не тільки його.Щосереди тут збиралися діти.

Марко підняв голову.

— Які діти?

— Різні.У когось батько на заробітках.У когось мати працювала до ночі.Комусь просто не було куди йти.Твій батько показував їм, як користуватися інструментами.Як полагодити лампу.Як замінити розетку.Як не боятися роботи.

— Він ніколи мені про це не говорив...

— Бо ти вже був дорослий.І, мабуть, думав, що тобі це нецікаво.

Марко мовчав.Йому стало боляче від цієї простої фрази.А чи було нецікаво?Чи він сам давно перестав питати батька про його життя?Перед тим як піти, Сергій замкнув комірку.

— Що тепер буде з усім цим?

Марко ще раз озирнувся.Коробки.Інструменти.Зошит.Стіл.Чуже життя, про яке він нічого не знав.

— Не знаю, — чесно відповів він.

Сергій кивнув.

— Подумай.Бо якщо закрити ці двері назавжди, багато людей залишаться без місця, куди звикли приходити.

Того вечора Марко вперше не відкрив список.Він просто сидів у квартирі батька.Дивився на його старий робочий халат.І раптом зрозумів одну річ.Він усе життя ображався на батька за те, що той не вмів говорити про любов.

А може...

Він просто говорив не словами.І це було набагато важче почути.