РОЗДІЛ 3.ОКСАНА.

Номер відповів не одразу.

Спочатку Марко почув лише довгі гудки — рівні, байдужі, майже механічні. Один. Другий. Третій. Тиша між ними здавалася надто довгою. Він стояв біля вікна батькової квартири, тримаючи телефон біля вуха, і дивився вниз, на мокрий після дощу двір.Вода ще блищала на асфальті. У калюжах тремтіли відбиття вікон сусіднього будинку, перекошені й розмиті. Біля під'їзду старий чоловік у темній куртці повільно вигулював собаку. Машина, що проїхала вулицею, підняла з дороги тонкий віяло бризок, і на кілька секунд запах мокрого асфальту змішався із запахом кави, що залишилася в чашці на підвіконні.Марко вже хотів покласти слухавку.Він навіть трохи відвів телефон від вуха, коли почув жіночий голос.

— Алло?

Голос був неголосний, трохи хриплуватий, але спокійний. У ньому не було ані роздратування через незнайомий дзвінок, ані звичної настороженості людини, якій телефонують у робочий час.

— Добрий день... — Марко на мить замовк, підбираючи слова. — Перепрошую за несподіваний дзвінок. Мене звати Марко. Я шукаю Оксану...

— Це я.

Від цих двох слів йому раптом стало важче говорити.Він подивився на аркуш, який лежав перед ним на столі. Список батьківського почерку. Кілька імен. Кілька прізвищ. Короткі записи, зроблені так, ніби людина, яка їх писала, була абсолютно впевнена, що колись хтось захоче дізнатися, хто вони.Марко провів пальцем по одному з рядків.

— Мій батько... Андрій Савчук.

На тому кінці запала тиша.Не та мовчанка, яка виникає, коли людина не почула. Інша. Глибша. Наче ім'я, щойно вимовлене, відкрило в чиїйсь пам'яті двері до кімнати, куди давно ніхто не заходив.

— Андрій... — нарешті озвалася жінка.

Вона вимовила це ім'я повільно, майже пошепки.

— Вибачте... — Марко ковтнув. — Він залишив ваше ім'я серед людей, яким хотів подякувати.

Жінка знову замовкла.Потім тихо сказала:

— Це той високий чоловік, який приносив шоколад?

Марко розгублено всміхнувся.Уперше за останні кілька днів йому захотілося всміхнутися через батька.

— Не знаю.

— А я, здається, знаю.

У її голосі з'явилося щось тепле.

— Приїжджайте. Я працюю до третьої. Потім поговоримо.

---

Районна лікарня майже не змінилася.

Марко зрозумів це ще біля воріт.Старі бетонні плити тротуару, місцями потріскані й зарослі тонкою травою. Низький паркан, пофарбований колись у зелений, а тепер вицвілий до невизначеного брудного кольору. Кілька старих беріз уздовж дороги, їхні стовбури внизу побілені вапном. На парковці стояли автомобілі різних років — нові, старі, службові, чужі, з дитячими кріслами на задніх сидіннях і пакетами з аптеки на передніх.Він зупинився біля входу.Колись, багато років тому, його сюди привезли майже без свідомості.Марко не пам'ятав самого моменту, коли опинився в лікарні. Пам'ятав лише уривки. Біле світло. Холодне простирадло. Чиїсь руки. Запах ліків. Голос матері. І батька, який сидів біля ліжка й говорив щось зовсім буденне, ніби нічого страшного не сталося.Тепер усе це поверталося не спогадами, а відчуттями.Він штовхнув важкі двері.Усередині було тепло.Змішаний запах антисептика, прального порошку, старої фарби й лікарняної їжі відразу повернув його в дитинство. Десь далеко дзенькнув металевий візок. Хтось кашлянув. У коридорі заплакала дитина, і майже одразу її почала заспокоювати жінка.Ті самі довгі коридори.Ті самі бліді стіни.Пластикові стільці вздовж стіни, на яких сиділи люди з однаковим виразом обличчя — втомленим, напруженим, терплячим. Чоловік у робочій куртці дрімав, схиливши голову на груди. Літня жінка тримала на колінах пакет із речами й час від часу поглядала на двері процедурного кабінету. Молодий хлопець стояв біля автомата з кавою й нервово крутив у пальцях пластикову ложечку.Лікарня жила своїм окремим життям.Тут час вимірювався не годинами, а чергами, результатами аналізів, змінами медсестер і моментами, коли відчинялися двері кабінетів.Оксана чекала біля службового входу.Марко побачив її здалеку.Невисока жінка років шістдесяти, у світлому халаті поверх темного одягу. Коротке сиве волосся було акуратно підстрижене. На обличчі — тонкі зморшки, які не робили її старою. Навпаки, вони надавали йому якогось особливого спокою. Такі зморшки залишаються не від років, а від життя — від постійної усмішки, втоми, пережитого й великої кількості людей, яким доводилося говорити: «Не хвилюйтеся, усе буде добре».Побачивши Марка, вона відразу зрозуміла, хто він.

— Ви схожі на нього.

Марко зупинився навпроти.

— Усі так кажуть.

Оксана кілька секунд дивилася на нього уважніше.Потім похитала головою.

— Ні.

Марко здивовано підняв брови.

— Не зовні.

Вона усміхнулася.Марко не став перепитувати.Йому здалося, що відповідь він усе одно отримає пізніше.

---

Вони сіли в маленькому кафе навпроти лікарні.Це було одне з тих місць, які майже не змінюються роками. Кілька невеликих столиків біля вікна, потерті стільці, холодильник із пляшками води й соків, на стіні — пожовкла від сонця реклама кави.За склом рухалося місто.Люди переходили дорогу, ховаючись від вітру під куртками. Біля аптеки зупинився автобус. Двоє медсестер у білих халатах швидко перейшли вулицю, тримаючи в руках пластикові стаканчики з кавою.Оксана замовила чай.Марко — чорну каву.Кілька хвилин вони сиділи мовчки.Оксана гріла долоні об чашку. Пальці в неї були тонкі, з виступаючими суглобами. На безіменному пальці — проста золота обручка.Вона дивилася на пару, що підіймалася над чаєм.

— Якщо чесно, — нарешті сказала вона, — я майже не пам'ятаю твого батька.

Марко опустив очі.Він боявся саме цього.Що список, який останні дні здавався йому загадковим і важливим, виявиться просто набором випадковостей. Що люди з нього нічого не пам'ятають. Що батько, якого він знав усе життя, виявиться для інших лише людиною, яка колись зайшла в їхнє життя на кілька хвилин і так само тихо з нього вийшла.

— Але пам'ятаю один день, — додала Оксана.

Марко підняв голову.