РОЗДІЛ 3.ОКСАНА.

Номер відповів не одразу.Довгі гудки.Марко вже хотів покласти слухавку, коли почув жіночий голос.

— Алло?

— Добрий день... Перепрошую за несподіваний дзвінок. Мене звати Марко. Я шукаю Оксану...

— Це я.

— Мій батько... Андрій Савчук.

На тому кінці запала тиша.

— Вибачте... Він залишив ваше ім'я серед людей, яким хотів подякувати.

— Андрій... — жінка вимовила ім'я так, ніби дістала його з дуже далекої пам'яті. — Це той високий чоловік, який приносив шоколад?

Марко розгублено всміхнувся.

— Не знаю.

— А я, здається, знаю. Приїжджайте. Я працюю до третьої. Потім поговоримо.

Районна лікарня майже не змінилася з тих часів, коли Марко лежав тут із запаленням легень.Ті самі довгі коридори.Запах антисептика.Пластикові стільці.Люди з втомленими очима.Оксана чекала біля службового входу.Невисока жінка років шістдесяти.Коротке сиве волосся.Усмішка, від якої одразу ставало спокійніше.

— Ви схожі на нього.

— Усі так кажуть.

— Ні, — похитала вона головою. — Не зовні.

Марко не став перепитувати.

Вони сіли в маленькому кафе навпроти лікарні.Оксана довго гріла долоні об чашку.

— Якщо чесно, я майже не пам'ятаю твого батька.

Марко опустив очі.Він боявся саме цього.Що список виявиться набором випадковостей.

— Але пам'ятаю один день. Дві тисячі перший.Аварія на трасі.Постраждалих було багато.Крові не вистачало.Ми телефонували всім донорам.Хто міг — приходив.Хто не міг — відмовляв.

Вона зробила паузу.

— Твій батько був серед постраждалих.

Марко здивовано підняв голову.

— Постраждалих?

— Так.У нього була складна травма.Потрібне було переливання.Я тоді теж була донором.Моя група крові збіглася.

— Ви... здали кров для нього?

— Не тільки для нього. Для будь-кого, кому вона була потрібна.

— Він знав?

— Ні.За правилами ми не повідомляли.

Марко насупився.

— Тоді чому він записав ваше ім'я?

Оксана усміхнулася.

— Бо був упертим.Після виписки він щодня приходив у приймальне відділення.Питав:— Хто був донором?Ми не казали.Через тиждень він приніс торт.Через два — квіти.Через місяць — величезний пакет кави.

Марко мимоволі всміхнувся.

— І?

— Ми все одно мовчали.

— Але ви ж тут.

— Так.Бо одного дня він сказав дивну фразу."Я не хочу віддати борг. Я хочу сказати дякую."

Оксана відвела погляд.

— І я не витримала. Він не став нічого говорити.Не обіймав.Не плакав.Просто простягнув руку.І сказав:

— Завдяки вам мій син ще має батька.

Марко відчув, як у грудях щось боляче стиснулося.Він дивився у вікно, щоб приховати очі.

— Потім він приходив щороку.

— Щороку?

— У день переливання.Приносив шоколад для медсестер.І завжди питав, чи не потрібна комусь допомога.Іноді міняв лампи.Іноді лагодив розетки.Одного разу відремонтував старий візок.Безкоштовно.

Марко мовчав.Його батько вдома міг пів року не полагодити дверцята кухонної шафи.А тут...

— Чому він ніколи не говорив про це?

Оксана сумно всміхнулася.

— Є люди, які роблять добро, поки ніхто не бачить.Мабуть, він був саме таким.

Коли вони вже прощалися, Оксана раптом сказала:

— Зачекай.

Вона зайшла до лікарні й повернулася за кілька хвилин із невеликою картонною коробкою.

— Це знайшли, коли робили ремонт у старій ординаторській.

Марко відкрив коробку.

Всередині лежала металева банка з-під кави.А в ній — десятки акуратно складених записок.Кожна починалася однаково:

"Для нічної зміни."

"Для санітарки."

"Для хлопця з приймального."

"Для тієї медсестри, яка сьогодні плакала."

У кожному конверті було трохи грошей.Без підпису.

— Це...

— Ми довго не знали, хто їх залишає, — сказала Оксана. — Потім випадково побачили твого батька.

— Чому ви не віддали йому?

— Бо він попросив.

"Якщо людина знає, що їй допомогли, вона починає шукати спосіб віддячити саме тобі. А мені достатньо, щоб колись вона допомогла комусь іншому."

Марко повільно закрив коробку.Уперше в житті він відчув дивне змішання гордості й жалю.Гордості — за людину, яку тільки починав відкривати.І жалю — що відкриває її лише тепер, коли вже запізно.Коли він уже сів у машину, задзвонив телефон.Незнайомий номер.

— Алло?

— Це Марко Савчук?

— Так.

— Мене звати Сергій. Я сусід вашого батька по гаражу.Тут знайшлася одна дивна річ.Він просив передати її вам... але лише після його смерті.

Марко міцніше стиснув кермо.

— Що саме?

— Старий металевий ключ.І записка.На ній лише три слова:«Відкрий комірку №17».

Марко завмер.У списку не було жодної комірки.Але він уперше зрозумів: батько залишив йому не лише список імен.Він залишив маршрут. І, схоже, цей маршрут був продуманий до останньої деталі.