Розділ 2.ПЕТРО.

Навігатор показував три години дороги.На екрані телефону тонкою синьою лінією тягнувся маршрут, розрізаючи міста, селища й невідомі Маркові дороги. Попереду світилися кілометри, повороти, назви населених пунктів, час прибуття.Три години.Марко виїхав ще до світанку.Місто в цей час було схоже на людину, яку розбудили надто рано. Воно ще не встигло остаточно прокинутися, але вже починало ворушитися, видаючи перші ознаки життя.На широких вулицях було майже порожньо. Подекуди проїжджали поодинокі маршрутки з жовтуватим світлом у салонах. Усередині сиділи сонні люди, притискаючись лобами до холодного скла. На зупинках стояли поодинокі постаті в куртках, ховаючи руки в кишені.Двірники повільно водили мітлами по мокрому асфальту.Їхні рухи були одноманітними й майже механічними.Місто ще пахло ніччю — вологою бруківкою, бензином, мокрим листям і холодним каменем. Але десь на перших поверхах уже відчинялися маленькі пекарні, і в ранкове повітря просочувався теплий запах свіжого хліба.Марко завжди не любив ранки.У них було щось надто чесне.Вони починалися без дозволу.Неважливо, що сталося вчора. Неважливо, кого ти втратив, із ким посварився, що зруйнувалося або залишилося недомовленим.Ранок усе одно приходив.Світло все одно пробивалося крізь штори.Люди все одно виходили на роботу.Пекарі все одно діставали з печей хліб.Автобуси все одно рушали за своїми маршрутами.А сьогодні вдома було ще важче, ніж у дорозі.Тому він і поїхав.На пасажирському сидінні лежали старий гаманець, пожовкла фотографія і складений учетверо список.Вони лежали поруч, ніби три частини чужого життя, які випадково потрапили до нього в руки.Марко час від часу кидав на них погляд.Він уже разів десять розглядав знімок.Мабуть, навіть більше.На фотографії батько був молодим.Може, тридцять п'ять.Марко намагався уявити його в цьому віці.Не тим чоловіком, якого пам'ятав із дитинства.Не мовчазним батьком із втомленими очима, сивиною на скронях і звичкою відповідати коротко.Іншим.Молодшим.Вільнішим.Живим.На фотографії він усміхався так відкрито, що Марко мимоволі ловив себе на думці:Кому він усміхається?Це питання з'являлося щоразу.Ніби усмішка на старій фотографії була звернена не в об'єктив, а до когось, кого Марко не знав.Поряд стояв чоловік у формі машиніста.Високий, широкоплечий, із серйозним обличчям.Позаду виднівся локомотив — темний, масивний, майже чорний на тлі світлого неба.Марко збільшував фотографію на телефоні, намагався роздивитися деталі.Номер локомотива.Знак на формі.Щось, що могло б підказати, де саме її зробили.Але фотографія була старою.Час з'їв її краї, стер дрібні деталі, залишив лише загальні обриси.Більше нічого.Знайти Петра допоміг випадок.На звороті фотографії, окрім напису «Почни з Петра», ледве проглядалася синя печатка локомотивного депо.Марко помітив її випадково.Спочатку навіть не звернув уваги.Потім підніс фотографію ближче до лампи.Синій колір майже вицвів, але контури печатки ще можна було розібрати.Цього виявилося достатньо, щоб почати.Він обдзвонив кілька залізничних підприємств.Деякі номери були недійсними.Десь ніхто не відповідав.Хтось казав, що такі архіви давно передали в інші установи.Хтось просто не хотів витрачати час на незрозумілу історію чоловіка, який шукав машиніста.Марко вже майже вирішив, що це безглуздо, коли на черговому дзвінку почув жіночий голос.Літній.Трохи хриплуватий.Спокійний.

— Якщо це Петро Данилюк... він уже давно на пенсії.

Марко випростався в кріслі.

— Ви знаєте, де він живе?.

Коротка пауза.Потім жінка продиктувала адресу.Вона робила це повільно.Дуже повільно.Наче знала, що ця розмова важлива.Або просто відчувала, що іноді деякі адреси треба диктувати не поспішаючи.Марко записав.

Будинок був невеликий.Старий, але доглянутий.Він стояв трохи осторонь дороги, за невисоким парканом, пофарбованим у темно-зелений колір. Фарба місцями облупилася, але було видно, що за будинком стежать.Під вікнами цвіли чорнобривці.Жовті й помаранчеві квіти густо росли вздовж стіни, і на їхніх пелюстках ще блищали краплі ранкової роси.Біля ґанку стояла дерев'яна лавка.На ній лежала складена ковдра.Поруч — старий гумовий чобіт.З-за будинку долинав тихий шум вітру.Марко заглушив двигун.Декілька секунд залишався сидіти в машині.Він дивився на будинок крізь лобове скло.Звичайний.Зовсім звичайний.І від цього було ще дивніше.У цьому будинку жив чоловік, який знав його батька двадцять вісім років тому.Чоловік, чиє ім'я батько записав на маленькому аркуші серед двадцяти інших імен.«Врятував мене».Марко взяв фотографію.Потім поклав назад.Вийшов із машини.Доріжка до будинку була викладена старими бетонними плитами. Між ними пробивалася трава. Під ногами тихо хрустіли дрібні камінці.Марко довго не наважувався натиснути на дзвінок.Він стояв перед дверима, тримаючи руки в кишенях куртки, і раптом відчув себе майже безглуздо.Що я скажу?«Добрий день. Мій батько помер. Ви колись його врятували. Розкажіть як?»Звучало безглуздо.Майже абсурдно.Він уже хотів відступити, коли двері відчинилися раніше, ніж він устиг натиснути кнопку.На порозі стояв високий сивий чоловік.Він був старший, ніж Марко очікував.Мабуть, за сімдесят.Високий, худий, але ще міцний. Плечі трохи зігнуті віком, проте постава залишалася прямою. Сиве волосся було коротко підстрижене. На обличчі — глибокі зморшки, особливо навколо очей.Погляд у нього був уважний.Не гострий.Саме уважний.Він кілька секунд дивився на Марка, ніби намагався зрозуміти, хто перед ним і навіщо прийшов.

— Заблукали?

Марко ледь усміхнувся.

— Добрий день... Ви Петро Данилюк?

— Я.

— Мене звати Марко.

Чоловік мовчав.Марко відчув, як у горлі пересохло.Він дістав із кишені фотографію.Але не встиг її показати.

— Мого батька звали Андрій Савчук.

Петро застиг.Наче хтось вимкнув звук.Навіть його обличчя змінилося.Погляд став віддаленим.Чоловік на кілька секунд ніби перестав бачити Марка перед собою й дивився кудись крізь нього — у минуле, яке раптом відчинилося без попередження.Потім тихо перепитав:

— Андрій?