Розділ 2.ПЕТРО.

Навігатор показував три години дороги.

Марко виїхав ще до світанку. Місто тільки прокидалося: поодинокі маршрутки, двірники, запах свіжого хліба біля пекарні. Він не любив ранки, але сьогодні вдома було ще важче, ніж у дорозі.На пасажирському сидінні лежали старий гаманець, пожовкла фотографія і складений учетверо список.Він уже разів десять розглядав знімок.Батько був молодим. Може, тридцять п'ять. Усміхався так відкрито, що Марко мимоволі ловив себе на думці: кому він усміхається?Поряд стояв чоловік у формі машиніста.Позаду виднівся локомотив.

Більше нічого.

Знайти Петра допоміг випадок.На звороті фотографії, окрім напису «Почни з Петра», ледве проглядалася синя печатка локомотивного депо.Марко обдзвонив кілька залізничних підприємств, поки одна літня диспетчерка не сказала:

— Якщо це Петро Данилюк... він уже давно на пенсії. Живе неподалік. Записуйте адресу.

Вона диктувала повільно.Наче знала, що ця розмова важлива.Будинок був невеликий.Старий, але доглянутий.Під вікнами цвіли чорнобривці.Марко довго не наважувався натиснути на дзвінок.

Що я скажу?

«Добрий день. Мій батько помер. Ви колись його врятували. Розкажіть як?»

Звучало безглуздо.

Двері відчинилися раніше, ніж він устиг натиснути кнопку.

На порозі стояв високий сивий чоловік.

— Заблукали?

— Добрий день... Ви Петро Данилюк?

— Я.

— Мене звати Марко.

Чоловік мовчав.

— Мого батька звали Андрій Савчук.

Петро застиг.Наче хтось вимкнув звук.Потім тихо перепитав:

— Андрій?

Марко кивнув.

— Він... помер.

Петро повільно опустив очі.

— То заходь.

У будинку пахло яблучним пирогом.На стіні висіли фотографії дітей, онуків, старий кашкет машиніста в рамці.Петро поставив на стіл дві чашки чаю.

— Як давно?

— Два тижні.

Старий довго мовчав.

— Дивно... Я часто про нього згадував останнім часом.

— Ви були друзями?

Петро усміхнувся.

— Ні.

— Родичами?

— Теж ні.

— Тоді...

Петро подивився у вікно.

— Я бачив його рівно один раз у житті.

Марко насупився.

— Один?

— Один.І цього вистачило.

— Це було восени дев'яносто восьмого.Дощ лив як із відра.Я вів вантажний потяг.Повільно, але гальмівний шлях у такого складу — майже кілометр.

Петро зробив ковток чаю.

— На переїзді стояла машина.

Марко завмер.

— Заглохла?

— Ні.Влетіла в яму.Передні колеса заклинило.Я побачив її надто пізно.Сигналив без упину.Думав, водій вискочить.Не вискочив.

— Це був...

— Твій батько.

У кімнаті стало тихо.

— Я натиснув екстрене гальмування.Хоч знав, що вже не встигну.Пам'ятаю тільки його очі.Він сидів за кермом і дивився прямо на мене.Не рухався.

Марко стиснув пальці.

— Як він вижив?

Петро ледь усміхнувся.

— Бо за секунду до удару якийсь хлопчисько підбіг до машини, відчинив дверцята і буквально витягнув його назовні.Потяг розніс автомобіль на шматки.

Марко мовчав.

— А ви?

— А я потім ще пів року не міг нормально спати.Мені снився той переїзд.Думав, що вбив людину.Через місяць він приїхав.Сам.Привіз домашній пиріг.

Марко здивовано підняв голову.

— Пиріг?

— Так.Сказав: "Дружина спекла."

Петро засміявся.— Незручний був чоловік.

Стоїть із тим пирогом і не знає, що сказати.Потім простягнув мені конверт.Всередині був лист.Одне речення."Дякую, що до останнього намагалися мене врятувати."

Петро замовк.

— Я той лист досі зберігаю.

Він підвівся, підійшов до старого серванта й дістав невеликий конверт.Папір уже пожовтів.Марко обережно розгорнув аркуш.Почерк.Батьків.Той самий.

"Людина живе доти, доки хтось намагається її врятувати. Дякую, що були такою людиною."

Марко кілька секунд дивився на лист.Він ніколи не бачив, щоб батько писав комусь такі слова.

— Забирай, — тихо сказав Петро.

— Ні. Це ваше.

— Андрій залишив його мені. А тепер він потрібен тобі більше.

Марко мовчки склав лист.Виходячи, він ще раз подивився на фотографію молодого батька.Тепер усмішка на ній уже не здавалася чужою.А коли сів у машину, помітив, що в конверті було ще дещо.Маленький клаптик паперу.Лише одне ім'я.

Оксана.

І номер телефону, записаний тремтячою рукою.Марко подивився на список.Навпроти «Оксана» стояла дата — 2001.

Він дістав телефон.Палець завис над кнопкою виклику.

— Ну що ж... — тихо сказав він. — Поїхали далі.