ПРОЛОГ.

Дощ почався саме тоді, коли труну опустили в землю.

Не злива — дрібний, настирливий дощ, який швидко просочував піджак і змушував людей ховати очі під парасолями. Священник закінчив молитву, хтось перехрестився, кілька жінок витерли сльози.

Марко стояв осторонь.

Йому було двадцять шість. Він дивився, як грудки мокрої землі глухо падають на кришку труни, і намагався зрозуміти, що має відчувати.

Нічого.

Від цієї думки ставало соромно.Поруч мовчки стояла тітка Олена — молодша сестра батька. Вона раз у раз прикладала хустинку до очей.

— Ти тримаєшся? — тихо запитала вона.

Марко кивнув.

Це була неправда. Він не тримався. Він просто нічого не відчував.Батько ніколи не був поганою людиною. Не пив, не кричав, не піднімав руку. Просто... жив поруч.Після смерті мами вони ніби навчилися існувати в одній квартирі, не заважаючи одне одному. Розмови зводилися до простих речей.Поїв?Заплатив за світло?Одягнися тепліше.Ні обіймів. Ні довгих розмов. Ні «я пишаюся тобою».

Марко колись перестав чекати.Люди почали розходитися.Хтось поплескав його по плечу.

— Твій батько був хорошою людиною.

Це повторювали вже разів десять.

Хорошою.

Марко чемно кивав.Але ловив себе на думці, що майже ніхто не казав: «Я його любив».Коли кладовище спорожніло, він ще трохи постояв біля свіжого пагорба землі.На дерев'яному хресті висіла фотографія.Батько дивився просто в об'єктив і ледь помітно всміхався.Марко не пам'ятав цієї усмішки.Можливо, вона існувала лише для фотографій.Він уже збирався йти, коли почув за спиною голос тітки.

— Знаєш... твій батько все життя носив із собою один маленький гаманець. Старий, потертий. Нікому не дозволяв його чіпати.

— І що?

— Не знаю. Просто... забери його. Може, зрозумієш про нього трохи більше.

Марко лише знизав плечима.Тоді він ще не знав, що звичайний старий гаманець змінить усе, що він думав про власного батька.