ПРОЛОГ.

Дощ почався саме тоді, коли труну опустили в землю.Спочатку на небі лише важко повисли низькі, свинцеві хмари, затягнувши собою весь простір над кладовищем. Вони стояли так низько, що здавалося, ніби дерева своїми верхівками впираються просто в темне, розмите небо. Повітря стало сирим і холодним, хоча ще зранку день обіцяв бути звичайним серпневим днем — теплим, тихим, майже сонним.А потім упала перша крапля.Вона вдарилася об чорну тканину труни й залишила на ній маленьку темну пляму.За нею — друга.Третя.І за кілька секунд почався дрібний, настирливий дощ, який не мав нічого спільного зі справжньою зливою. Він просто сіявся з неба — терпляче, монотонно, без поспіху, немовби знав, що нікуди не треба йти. Краплі осідали на плечах людей, ковзали по обличчях, губилися у волоссі, просочували тканину піджаків і пальт.Люди один за одним розкривали парасолі.Чорні, сірі, темно-сині.Над могилою раптом виріс цілий ряд куполів, за якими ховалися обличчя.Священник закінчив молитву.Його голос, низький і трохи хриплуватий, губився в шелесті дощу. Слова, які ще кілька хвилин тому здавалися важливими, тепер розчинялися в повітрі разом із запахом мокрої землі, сирої трави та свіжих квітів, покладених біля труни.Хтось тихо перехрестився.Хтось опустив голову.Кілька жінок витерли сльози, хоча тепер уже було важко зрозуміти, де закінчувався дощ і починалися сльози.Марко стояв осторонь.Він не ховався під парасолею.Дощ повільно темнів на його темному піджаку, вбирався в плечі, стікав тонкими холодними струмками за комір сорочки. Волосся намокло й прилипло до чола. На обличчі не було нічого — ні скорботи, ні розпачу, ні навіть звичайної втоми, яку можна було б прийняти за біль.Йому було двадцять шість.Молоде обличчя, на якому ще майже не було слідів дорослого життя. Темне волосся, гострі вилиці, трохи запалі очі й погляд, який останні кілька годин ніби весь час дивився крізь людей.Він дивився, як грудки мокрої землі глухо падають на кришку труни.Раз.Другий.Третій.Кожен удар лунав коротко й тупо.І Марко намагався зрозуміти, що має відчувати.Він знав, як повинно бути.Люди плачуть.Люди обіймаються.Люди не можуть повірити.Люди згадують.Люди говорять про те, яким був покійний, розповідають історії, які за життя чомусь ніколи не вважали достатньо важливими, а тепер раптом бережуть кожну дрібницю, кожне слово, кожен жест.Марко стояв і чекав.Чекав, коли всередині щось зрушить.Коли накриє.Коли стане боляче.Коли нарешті зрозуміє.Нічого.Від цієї думки ставало соромно.Не від смерті.Від власної байдужості.Він опустив очі.Мокра земля під ногами була майже чорною. Вона липла до черевиків, залишаючи на них тонкий шар бруду. Біля могили лежали зрізані хризантеми, їхні білі пелюстки вже намокли й злиплися між собою. Один жовтий листок, принесений вітром із сусіднього дерева, прилип до краю ями.Марко дивився на нього довше, ніж треба.Лише б не дивитися на труну.Лише б не думати.Поруч мовчки стояла тітка Олена — молодша сестра батька.Вона була невисокою, худою жінкою років п'ятдесяти, у чорному пальті, яке здавалося завеликим для її вузьких плечей. Вологе волосся вибилося з-під хустки й тонкими пасмами прилипло до скронь. В одній руці вона тримала чорну парасолю, другою раз у раз прикладала до очей білу тканинну хустинку.Вона плакала тихо.Без голосіння.Без зайвих слів.Просто час від часу заплющувала очі, стискала губи й витирала щоки.

— Ти тримаєшся? — тихо запитала вона.

Її голос майже розчинився в дощі.Марко кивнув.Це була неправда.Він не тримався.Йому просто не було за що триматися.Усередині було порожньо.Не темно.Не страшно.Саме порожньо.Наче хтось узяв усі його почуття, виніс їх із нього кудись далеко й залишив лише тіло, яке знало, що треба стояти, кивати, відповідати на запитання й дивитися на труну.Батько ніколи не був поганою людиною.Марко знав це.Мабуть, саме тому все було ще складніше.Він не міг злитися на нього.Не міг сказати, що ненавидів.Не міг згадати жодної страшної сцени, яка дозволила б тепер пояснити власну відстороненість.Батько не пив.Не кричав.Не піднімав руку.Не приходив додому п'яним.Не влаштовував скандалів.Не ламав меблі.Не принижував.Він просто...Жив поруч.Іноді Марко думав, що саме це було найважчим.Не поганий батько.Не жорстокий.Не байдужий у звичному розумінні.Просто людина, яка завжди була десь поруч, але ніколи по-справжньому не була близько.Після смерті мами вони ніби навчилися існувати в одній квартирі, не заважаючи одне одному.Два чоловіки під одним дахом.Дві окремі кімнати.Дві окремі чашки.Два різні життя.Батько вставав рано, тихо ходив кухнею, вмикав чайник і довго дивився у вікно, поки за склом прокидався двір.Марко прокидався пізніше.Іноді вони зустрічалися в коридорі.

— Доброго ранку.

— Доброго.

А потім кожен ішов у свої справи.Їхні розмови давно звелися до найнеобхіднішого.Поїв?Заплатив за світло?Одягнися тепліше.Не забудь ключі.Коли будеш?Зателефонуй.Звичайні слова.Безпечні слова.Слова, за якими можна було прожити роки й так і не сказати нічого важливого.Ні обіймів.Ні довгих розмов.Ні спроби сісти ввечері на кухні й запитати:«Як ти насправді?»Ні «я сумую».Ні «мені тебе не вистачає».Ні «я пишаюся тобою».Марко колись перестав чекати.Не одного дня.Не після якоїсь конкретної сварки.Просто поступово.Спочатку він чекав, що батько одного разу скаже щось важливе.Потім перестав чекати щодня.Потім — щотижня.А згодом уже й не пам'ятав, що колись чекав.Можливо, саме тому тепер не міг плакати.Люди почали розходитися.Дощ не припинявся.Хтось поправляв комір пальта, хтось закривав парасолю, хтось поспіхом переходив на доріжку, що вела до виходу з кладовища.На мокрій землі залишалися сліди взуття.Чорні.Глибокі.Нерівні.Невдовзі між деревами стало порожньо.Один чоловік у темному костюмі затримався біля Марка, поклав йому руку на плече й кілька секунд мовчки дивився в очі.

— Твій батько був хорошою людиною.

Марко чемно кивнув.

— Дякую.

За сьогодні він чув це вже разів десять.Хорошою людиною.Наче всі вони прийшли попрощатися не з його батьком, а з якимось образом людини, про яку можна було сказати лише одне правильне слово.Хороший.Хороший працівник.Хороший сусід.Хороший чоловік.Хороша людина.Але Марко ловив себе на думці, що майже ніхто не казав:«Я його любив».Можливо, тому що любов — слово складніше.Його важче вимовити на похованні.Вона вимагає пам'яті.Вимагає близькості.Вимагає правди.Коли кладовище остаточно спорожніло, Марко ще трохи постояв біля свіжого пагорба землі.Дощ уже майже скінчився.Лише з мокрих гілок зрідка падали важкі краплі. Десь далеко, за кам'яною огорожею, проїхала машина. Її звук швидко розчинився між деревами.Навколо стало тихо.Надто тихо.Кладовище після людей завжди здавалося Маркові іншим місцем. Поки тут стояли люди, воно було просто частиною життя — доріжки, дерева, лавки, могили, квіти.Тепер воно знову стало місцем мертвих.На дерев'яному хресті висіла фотографія.Батько дивився просто в об'єктив.На ньому була та сама сорочка, яку Марко бачив сотні разів, і майже непомітна усмішка торкалася кутиків його губ.Марко дивився на фотографію.Довго.Він не пам'ятав цієї усмішки.Взагалі.Йому здавалося, що батько майже ніколи так не усміхався.Можливо, вона існувала лише для фотографій.Для чужих очей.Для моменту, який мав залишитися після нього.Марко вже збирався йти, коли почув за спиною голос тітки.Олена стояла трохи осторонь. Парасолю вона вже склала, і з її кінчика на землю повільно стікала вода.